Фізична культура 6 клас

28.05
Тема. Футбол - навчальна гра.
Скласти кросворд до теми "Футбол" або "Туризм" (на вибір)
Фото надіслати на вайбер вчителя.

27.05
Тема. Відбирання м'яча.
Відео: відбирання

Відбирання м’яча у підкаті

Підкат – це один з найбільш технічно складних прийомів відбирання м’яча.

Щоб відібрати м’яч чи вибити його в підкаті, гравець повинен зробити складний маневр. Слід зазначити, що підкат дає можливість відібрати м’яч у межах правил у тих випадках, коли зробити це інакше вже неможливо. Гравець, котрий опанував техніку підкату, може запобігти безлічі небезпечних ситуацій.

Увага ! Неправильне виконання підкату приводить до штрафного удару, іноді на небезпечній відстані від воріт.

Техніка виконання підкату така: перебуваючи трохи позаду й збоку від суперника, захисник починає згинати в коліні опорну ногу, ковзаючи по ґрунті, а іншою – зупиняє м’яч чи вибиває його з-під ноги атакуючого.

Відбирання м’яча підкатом

25.05. 
Тема. Видатні футболісти України.
Відео: футболісти.

Історія знає безліч імен видатних особистостей, що, відкинувши загальновизнані норми, ішли своїм тернистим шляхом. Не завжди їх сприймало оточення. Далеко не всі витримували такий тиск — багато хто йшов на компроміс. Однак знаходилися й такі, що, незважаючи на удари долі, непорозуміння, день у день наполегливо йшли до поставленої мети. І зрештою здобували визнання.

Шевченко Андрій Миколайович

Андрій Шевченко народився в селі Двіркивщині Яготинського району Київської області 29 вересня 1976 року.

Незабаром після народження сина сім'я Шевченка переїхала до Києва, де Андрій пішов у перший клас 216-ої середньої школи.

Закінчив Київський інститут фізкультури і спорту.

Амплуа - нападаючий. Грав на позиції центр-форварда.

Вихованець динамівської футбольної школи. Значний вклад в успіхи футболіста зробив особисто великий український тренер Валерій Лобановський.

1992-1999 рр. - гравець ФК "Динамо" (Київ) (в основному складі - з 1994 року).

1999-2006 рр. - гравець ФК "Мілан" (Італія). Сума угоди з продажу гравця склала $25 млн. За підсумками першого сезону в Серії А Шевченко став кращим бомбардиром італійської першості, забивши 24 м'ячі в 32-х іграх. Період, проведений в Італії, став піком кар'єри футболіста.

2006-2007 рр. - гравець ФК "Челсі" (Англія). Власник клубу, російський мільярдер Роман Абрамович, заплатив за перехід відомого нападника близько $60 млн.

2008-2009 рр. Шевченко знову провів в італійському "Мілані". Клуби підписали контракт на річну оренду гравця з правом викупу.

У 2009 р. повернувся до рідного київського "Динамо". Контракт підписано на два роки.

Член збірної України (дебютував у 1995 році), багаторічний капітан команди. Станом на 11 жовтня 2008-го у складі збірної забив 39 голів, з капітанською пов'язкою виводив команду на поле 28 разів.

Досягнення.

У складі "Динамо":

• п'ятикратний чемпіон України (1995, 1996, 1997, 1998, 1999);
• трикратний володар Кубка України (1996, 1998, 1999);
• кращий футболіст України (1997, 1999, 2000, 2001).

У складі "Мілану":

• чемпіон Італії 2004 року;
• кращий бомбардир чемпіонату Італії (2000, 2004);
• володар Кубка чемпіонів і Суперкубка Європи (2003);
• кращий футболіст Європи (2004);
• кращий нападаючий УЄФА (2006).

Окрім спорту останнім часом футболіст велику кількість особистого часу приділяє доброчинності.

Одружений на фотомоделі Крістен Пазік. Подружжя виховує двох синів - Джордана (2004 р.н.) і Крістіана (2006 р.н.).

Тимощук Анатолій Олександрович

Анатолій Тимощук народився 30 березня 1979 року в Луцьку.

Випускник футбольної школи луцького клубу "Волинь" (тренер - В.Байсарович) і київського спортінтернату (нападаючий, пізніше - опорний півзахисник).
Амплуа - півзахисник.

З 1995 року виступав за клуб "Волинь" (Луцьк). Провів 62 матчі, забив вісім голів.

У 1998 році перейшов у ФК "Шахтар" (Донецьк). За цей клуб провів 57 матчів в єврокубках, забив один гол. У розиграші Кубка України провів 45 матчів, забив один гол. У чемпіонатах України - 227 матчів (32 голи).

З лютого 2007 по червень 2009 рр. - гравець російського клубу "Зеніт" (Санкт-Петербург), капітан команди.

У 2009 р. підписав контракт з ФК "Баварія" (Мюнхен).

Виступав за юнацьку і молодіжну збірні України. З 2000 року виступає за національну збірну України (1 гол в 64 матчах), п'ять разів обирався капітаном команди. Учасник фінального турніру Чемпіонату світу 2006 року в Германії.

Досягнення:

• 1999 - віце-чемпіон України.
• 2000 - віце-чемпіон України.
• 2001 - віце-чемпіон України, володар Кубку України.
• 2002 - чемпіон України, володар Кубку України, кращий гравець Чемпіонату України.
• 2003 - віце-чемпіон України.
• 2004 - віце-чемпіон України, володар Кубку України.
• 2005 - чемпіон України, володар Суперкубку України.
• 2006 - чемпіон України, кращий гравець Чемпіонату України.
• 2007 - чемпіон Росії, кращий гравець російського Прем'єра.
• Нагороджений українським орденом "За мужність" III ступеня.
• 2008 - володар Суперкубку Росії, володар Кубка УЄФА - 2007/2008, нагороджено почесним званням "Заслуженого на працівника фізичної культури і спорту України", володар Суперкубку УЄФА.

Шовковський Олександр Володимирович

Олександр Шовковський народився 2 січня 1975, м. Київ, СРСР.

Український футболіст, воротар клубу "Динамо" (Київ). Вихованець ДЮСШ "Динамо" Київ.

Виступи за національну збірну почав у листопаді 1994 року в грі з Естонією (3:0). Виступав на чемпіонаті світу 2006, де особливо відзначився в матчі зі збірною Швейцарії, не пропустивши жодного м'яча в серії післяматчевих пенальті і забезпечивши української збірної вихід у чвертьфінал турніру. Олександр став першим воротарем, який на чемпіонатах світу з футболу в серії післяматчевих пенальті не пропустив жодного м'яча. У лютому 2009 року зіграв 85-й раз за збірну в матчі проти Словаччини (3:2).

23 березня 2010 у ЗМІ з'явилися повідомлення, що Олександр прийняв рішення закінчити виступи за національну збірну. Всього у складі "жовто-синіх" Шовковський провів 86 матчів, пропустив 70 м'ячів. Сам воротар пізніше повідомлення спростував.

8 лютого 2011 на турнірі на Кіпрі Cyprus Cup, в товариському матчі проти Румунії Шовковський, вийшовши в компенсований час на заміну, став найстаршим гравцем в історії Української збірної - 36 років і 36 днів. У післяматчевих пенальті Олександр взяв два з них, і таким чином зумів вивести Україну у фінал кубка (2:2, пен 4:2). Там України обіграла збірну Швеції (1:1, пен 5:4) і стала переможцем турніру.

Перший футболіст, який провів більше 100 матчів за українські команди в єврокубках.

Спортивні досягнення:

• 12-кратний чемпіон України: 1993/94, 1994/95, 1995/96, 1996/97, 1997/98, 1998/99, 1999/2000, 2000/01, 2002/03, 2003/04, 2006/07, 2008/09.
• 2-е місце в чемпіонаті України: 2001/02, 2004/05, 2005/06, 2007/08, 2009/10, 2010/11.
• 8-кратний володар Кубка України: 1995/96, 1997/98, 1998/99, 1999/2000, 2002/03, 2004/05, 2005/06, 2006/07.
• 3-разовий володар Суперкубка України: 2004, 2006, 2009.
• Володар Кубка Першого каналу: 2008.

Нагороди:

• Кавалер Ордена "За заслуги" ІІІ ступеня (1999).
• Кавалер Ордена "За мужність" III ступеня.

Євтушенко Вадим Анатолійович

Вадим Євтушенко народився 1 січня 1958, П'ятихатки Дніпропетровська область, Українська РСР.

Радянський і український футболіст, тренер. У минулому, півзахисник київського Динамо. Майстер спорту міжнародного класу (1986). Заслужений майстер спорту СРСР (1986).

Закінчив Кіровградский педагогічний інститут. На початок 2011 року - експерт телеканалу "Футбол". З 1968 року займався у місцевій футбольній школі міста П'ятихатки.

У 1978 році перейшов в аматорську команду міста Кіровоград "Буревісник". Там його помітили тренери кіровоградської"Зірки", що грала в першій лізі чемпіонату СРСР. Забивши за команду 11 голів, що для півзахисника було пристойним результатом, привернув увагу селекціонерів київського "Динамо".

У "Динамо" (Київ) під керівництвом Валерія Лобановського досяг найкращих результатів у кар'єрі гравця. Став чотириразовим чемпіоном СРСР і триразовим володарем кубка СРСР.

15 червня 1980 дебютував у складі збірної СРСР у грі проти збірної Бразилії (це була єдина гра, коли збірна СРСР виграла у бразильців, рахунок гри 2:1). Всього у складі збірної провів 11 ігор, забив 1 гол. Учасник чемпіонату світу 1986.

У 1986 році разом з командою завоював Кубок Кубків УЄФА, за що був нагороджений званням заслуженого майстра спорту СРСР. Коли в команду прийшли більш молоді гравці Протасов і Литовченко, перестав потрапляти в основу і перейшов до "Дніпра", з яким став чемпіоном СРСР у п'ятий раз. Однак нова команда Євтушенку не сподобалася, і він скористався нагодою поїхати до Швеції.

Спочатку на Євтушенко розраховував шведський "Хаммарбю", але у команди не знайшлося достатньої суми на оплату переходу футболіста. У підсумку, Євтушенко переуступили АІКу.

У Швеції виступав дуже успішно - допоміг АІКу в 1992 році, після 55-річної перерви, стати чемпіоном країни.

У АІКе був у числі кращих бомбардирів, визначав гру команди, був улюбленцем уболівальників. Останні заступилися за Євтушенко, коли з'ясувалося, що за законодавством Швеції він не може грати в країні більше 4-х років і змушений знову оформляти дозвіл на проживання. Тим самим, вони допомогли футболістові продовжити кар'єру в Швеції.

У 1994 перейшов до клубу 1-ї ліги Сіріус Упсала, де через 2 роки і завершив кар'єру.

Перейшов на тренерську роботу. Спочатку довелося працювати помічником тренера, оскільки, незважаючи на заслуги гравця, довіри до тренера-іноземця не було. Більше того, тренерська робота була не основним місцем роботи - велику частину часу віддавав роботі економіста у філії японської туристичної фірми.

У 1996 працював з командою 4-го дивізіону Реймерсхольм. У 1997-1999 був 2-м тренером клубу вищої ліги Хаммарбю, допоміг команді в 1998 стати бронзовим призером чемпіонату Швеції.

З 2001 року очолював команду другого шведського дивізіону "Валста Сіріанска".

У 2008 повернувся на Україну, рік працював асистентом головного тренера національної збірної країни Олексія Михайличенка.

Спортивні досягнення:

• Чемпіон СРСР: 1980, 1981, 1985, 1986, 1988. Один з 25-ти футболістів, які ставали чемпіонами СРСР у складі двох різних команд.
• Чемпіон Швеції: 1992.
• Володар Кубка СРСР: 1982, 1985, 1987, 1989.
• Володар Кубка володарів Кубків УЄФА: 1985-1986.
• У списках 33-х кращих 2 рази: № 2 - 1982, № 3 - 1986.
• Член клубу Григорія Федотова: 110 голів.

21.05

Тестування: тести.

Тема. Витоки українського футболу.

Відео: історія

Кóпаний м'яч або кóпанка - так у Західній України аж до середини XX століття, до закінчення другої світової війни, називали футбол.     Оскільки сайт присвячено історії українського футболу, врешті-решт була узята ця історична назва, хоч вона і не застосовувалася в інших частинах країни. Іншого національного терміну все одно не було.

На українських землях, котрі належали Австро-Угорщині, враховуючи поліетнічний склад імперії, передача спортивного досвіду обходилася без особливого іноземного впливу. Більше того, в східних регіонах монархії Габсбургів найбільш швидкими темпами футбол розвивався в Галіції та Буковині. Зрештою, офіційною датою зародження вітчизняного футболу вважається саме матч зіграний у Львові між місцевою командою і командою з Кракова 14 липня 1894 р За короткий час, починаючи з кінця ХІХ ст., коли футбол прийшов у Галіцію, команд в регіоні стало дуже багато, а разом з тим росло і коло їх прихильників. В свою чергу запальні протистояння на майданчиках часом переходили в протистояння груп підтримки поза ними. Бувало,що заодно під роздачу потрапляли гравці і рефері. Особливо складними в питанні забезпечення правопорядку бути внутрішньоміські дербі У багатонаціональному Львові було кілька сильних команд, кожна з який мала специфічну назву. Польські імена носили 2 найпотужніші клуби міста — «Поґонь» і «Чарні», які регулярно виступали у найвищій лізі. Сильною командою була і «Гасмонея», де грали євреї. Іншими провідними командами міста були «Лехія» і футбольна дружина спортивного товариства «Україна». «Поґонь» провела всі 13 довоєнних турнірів вищої ліги, «Чарні» — 7, «Гасмонея» — 2 і Лехія — один. Всі галицькі команди виступали у чемпіонаті Львівської окружної ліги, переможець якої виходив до найвищої ліги. Серед не львівських дружин варто згадати колективи: «Ревера» (Станиславів) та «Юнак» (Дрогобич) «Поґонь» 4 рази ставала чемпіоном Польщі (1922, 1923, 1925, 1926). До національної команди Польщі викликали Спиридона Альбанського, Яна Васевича, Юзефа Ґарбєня, Мечислава Батша, але найбільшими «зірками» були Михайло (Міхал) Матіас і нападник Вацлав Кухар. Тренував львівський клуб австрійський спеціаліст Карл Фішер. У першому (та єдиному довоєнному) Кубку Польщі львівська «Спарта» дісталася до фіналу, де програла краківській «Віслі» (0:2). Найсильніші команди Волині: ВКС (Військовий Клуб Спортивний), «Гасмонея» та «Сокіл» (усі — Рівне), ПКС (Луцьк) грали у Люблінській окружній лізі, але на загальнопольському рівні успіхів не досягали. Центром закарпатського футболу був Ужгород. Найпопулярнішою командою краю став Спортивний Клуб «Русь», створений у 1925. Ця команда була постійним переможцем першості Закарпаття у 1929—1934 роках. СК «Русь» вигравав чемпіонати Словаччини у 1933 та 1936 роках і був одним з найвідоміших клубів країни. Команда почала одною з перших у світі літати на виїзні ігри на літаку за що отримала назву «літаюча команда вчителів». Найвідомішими закарпатськими гравцями міжвоєнного періоду були воротар Олекса Бокшай і нападник Ґеза Калочаї. Бокшай, який у 1937 перейшов з «Руси» до празької «Спарти» став наступником легендарного голкіпера Франтішка Планічки і, окрім багатьох чемпіонських титулів у внутрішній першості, виграв Кубок Мітропи. Уродженець Берегового Калочаї грав у «Спарті» у 1932—1937 рр., був володарем Кубка Мітропи і виступав за збірні Чехословаччини та Угорщини.

Футбол - найпопулярніший вид спорту в Україні і одна з головних сфер діяльності, завдяки яким ця країна відома широкій публіці поза її межами. Збірна України - чвертьфіналіст чемпіонату світу 2006 року. Збірна U-20 - чемпіон світу 2019 у своєму віці. Збірна U-21 - фіналіст чемпіонату Європи 2006. Збірна U-19 - чемпіон Європи 2009 і фіналіст 2000. Збірна з футзалу - двократний фіналіст першості континенту. Клуби України чотири рази вигравали європейські кубки - тричі київське "Динамо" (двічі Кубок Кубків і один раз Суперкубок) і один раз донецький "Шахтар" (останній в історії Кубок УЄФА). Також київське "Динамо" доходило до півфіналу Ліги Чемпіонів і двічі до півфіналів Кубка чемпіонів, дніпровський "Дніпро" - до фінала Ліги Європи, а юнацька команда донецького "Шахтаря" - до фінала юнацької Ліги УЄФА. Клуби, футболісти і тренери з міст України грали важливу роль у цьому виді спорту в країнах, до складу яких вони входили до отримання державності. Київське "Динамо" - найтитулованіший клуб Радянського Союзу. Футболісти з України в окремі часи складали до 80% складу збірної СРСР. У фінальному матчі чемпіонату Європи 1972 виступили 6 футболістів українських клубів і ще 2 вихованці українського футболу. У фінальній зустрічі Євро-1988 зіграли 8 футболістів українських клубів і ще 1 їх вихованець. Обидва рази збірну СРСР очолювали українські тренери. Тричі українським футболістам присуджувався "Золотий м'яч" - приз найкращому футболістові Європи. Країна приймала разом з Польщею Євро-2012, фінальний матч якого відбувся у Києві.

20.05.

Тема. Вязання вузлів (академічний, штик, подвійний провідник)

Он-лайн урок у програмі Zoom об 11.00:

Ідентифікатор: 323-727-4335

Пароль: 7h9NeH

На урок мати мотузку довжиною 1-1,5 метри.

Завантажте програму з офіційного сайту https://zoom.us/download

18.05
Тема. В'язання вузлів: подвійний провідник, академічний.
Відео: провідник   академічний

Академічний

Вузли туристичний і морський, різні за призначенням і в’язання, отримали одну назву – академічний. Схеми та описи допоможуть їх розрізняти та правильно застосовувати.

Морський академічний вузол ефективний, коли потрібно зв’язати натягнуті жорсткі троси, з’єднати еластичний канат з мотузкою. Його використовують для обв’язування об’ємних і пружних вантажів. Сайт простий, не ковзає, легко розв’язується.

Техніка виконання:
Кінці 2-х мотузок накладають один на інший і переплітають по одному разу, простягають вгору.
Повторюють переплетення, тільки мотузку закручують в інший бік, назустріч витків першого полуузла.

• Затягують кінці мотузок. Вийшов вузол у вигляді кіски.

Академічний вузол: туристичні вузли (назви, схеми, як в’язати)

Академічним морським вузлом з’єднують прості і синтетичні троси. Рибалки з його допомогою пов’язують волосіні.

Ускладнений варіант прямого вузла – академічний туристичний вузол. При навантаженні він менше затягується і простіше розпускається, ніж прямий. Вузол ефективний при постійному і змінному впливі.

Техніка виконання:

З шнура більшої товщини формують полупетлю.

• Вільний кінець меншого шнура протягують в петлю, обкручівают її основу, перехрещують короткий і довгий кінець шнура.
• Простягають короткий хвіст шнура в петлю, затягують, закріплюють страхувальними вузлами.

 

Ускладнений варіант академічного сайту: туристичні вузли (назви, схеми, як в’язати)

Таким вузлом прив’язують мотузку до стовпа чи дерева. Під час навісних переправ академічний туристичний вузол використовувати заборонено.

Для підвищення безпеки та надійності, коли здійснюється підйом або спуск по крутому схилу, при транспортуванні потерпілого, при організації пункту страхування окремих ділянок (підйом + траверс) тощо застосовується вузол "подвійний провідник", або "заячі вушка". Техніка в'язання його полягає у наступному. Мотузка складається петлею та на відстані від краю петлі не менше 20 см починаємо в'язати контрольний вузол, але не просмикуємо саму петлю через вузол. Отримуємо вузол "обманка" (якщо потягнути за петлю - він розв'яжеться), яка складається з подвійної петлі з одного боку від вузла та одинарної петлі й двох кінців мотузки з іншого. Розправляємо витки мотузки у вузлі і трохи затягуємо його. Одинарну петлю накидаємо на подвійну так, щоб вона опинилася нижче контрольного вузла, і за допомогою подвійної петлі затягуємо вузол. В результаті отримуємо вузол "подвійний провідник".


14.05
Тести
Тема. Технічні етапи смуги перешкод.
Відео: смуга

Загальні принципи побудови дистанції

Змагання пішохідних туристів полягають у командному проходженні дистанції з подоланням природних та штучних перешкод, велика частина яких часто зустрічається в походах, а також у виконанні спеціальних завдань.

Залежно від складності дистанції змагання поділяються на 4 класи (від I до IV). Складність дистанції, в свою чергу, визначається технічною складністю окремих етапів, значною мірою відповідної перешкод у походах. Визначальні етапи дистанції IV класу характерні для походів V категорії складності, III класу - для походів IV категорії складності і т. д.

Змагання проводяться на двох дистанціях: похід-крос і смуга перешкод. Для змагань ПІ і IV класу необхідно встановлювати обидві дистанції (в виняткових випадках, при Неможливості поставити одну з них, її можна замінити комплексом спеціальних завдань). Для змагань II класу потрібні одна дистанція і легкий комплекс спеціальних завдань, для I класу досить одній дистанції.

Суттєва характеристика змагань - їх масштаб. Він залежить від рівня адміністративно-географічного (територіального) або виробничого представництва команд. Проводяться змагання всесоюзного масштабу, республіканського, крайового (обласного), міської, районної колективів фізкультури.

Масштаб і клас - різні характеристики змагань. Так, масові змагання, в яких головне - пропаганда туризму, проводяться, незалежно від масштабу, на легких дистанціях I-II класу (всесоюзні зльоти міст-героїв і змагання в колективах фізкультури), всесоюзні, всеросійські змагання з пішохідного туризму, а часто і перевірочні, предпоходные змагання проводяться на дистанціях IV класу. Масштаб і клас змагань впливають на присвоєння суддівських категорій та звань.

Клас дистанції визначається її довжиною, кількістю і складністю перешкод, перепадом висот, крутизною, швидкістю течії і глибиною річки і т. д. На жаль, сумарних сформульованих вимог до класу дистанції не існує. Ряд характеристик класу дистанцій наведено в табл. 1, а про решту буде сказано при описі етапів.

Таблиця 1.

Вимоги до класу дистанції

Клас дистанції	Кількість етапів	Протяжність, км
		Похід-крос	Смуга перешкод
III-IV	10-15	8-12	До 1
II	7-9	5-7	Те ж
I	5-6	3-6	«

Спеціальні завдання - це як би скорочена дистанція (наприклад, транспортування "потерпілого" по скельному ділянці або через річку, переправа, включає пристрій навісної переправи та укладання колоди). В окремих випадках спеціальні завдання зі своїм контрольним часом можуть входити складовою частиною в дистанцію.

Успіх змагань в основному визначається якістю підготовки дистанції і рівнем суддівства. Дистанція обов'язково повинна відповідати рівню підготовки більшості команд. В іншому випадку, незважаючи на паралельні маршрути руху на складних етапах, змагання сповільнюються, з'являються відсічення часу (затримки команд), і вже не представляється можливим виявити справді сильну команду.

Спільна форма - всі команди виступають на одній дистанції, по одному маршруту - використовується на масових змаганнях або на виступах сильних, близьких за рівнем підготовки команд, що буває на матчевих і відбіркових змаганнях. Ця найпростіша форма вимагає підготовки одного маршруту на дистанції, відносно мало часу, спорядження і числа суддів для організації змагань.

Двостадійна - найбільш чітка, хоча і рідко вживана форма - вимагає зайвого змагального дня. На першій дистанції визначаються найсильніші; вони змагаються у фіналі на більш складної дистанції. Це як би відбіркові і фінальні змагання. Така форма дуже підходить для змагань міського масштабу, які можна проводити у вихідні дні протягом двох тижнів.
Спільно-відбіркова - найбільш часто зустрічається і справедлива форма, коли всі команди на дистанції починають рух по одному маршруту, а потім проміжний контрольний час або зрив на етапі розподіляє їх на групи А і Б, кожна з яких рухається по своєму маршруту. Кількість груп, залежно від складності непройдених етапів (ранжування), може бути великим. До недоліків цієї форми добору потрібно віднести збільшення кількості етапів (маршрути А і Б) і, отже, збільшення числа суддів і - спорядження.

Роздільна - команди заздалегідь, до початку проходження цієї дистанції, діляться на групи. Використовувалася на всеросійських змаганнях, коли за результатами першого дня на смузі перешкод формувалися групи для походу-кросу. Роздільна форма більш проста в організації суддівства, але не дає виграшу в числі суддів і кількості спорядження на дистанції.
Щоб продовжити розмову про дистанціях, необхідно перерахувати і класифікувати етапи і спеціальні завдання, з яких складається дистанція.

Технічні етапи та спеціальні завдання

(Нумерація прийнята за Правилами туристських змагань (розділ "Пішохідний туризм").)

I. Технічно складні
1. Навісна переправа (з можливою транспортуванням "потерпілого")
2. Рух по скельному дільниці
3. Переправа через річку, яр по колоді
4. Переправа через річку вбрід з використанням перил
5. Переправа по мотузці з перилами

ІІ. Технічно прості
6. Переправа на плавзасобах
7. Підйом схилу (в тому числі по перилах)
8. Спуск по схилу (в тому числі спортивних способом)
9. Траверс схилу (в тому числі з альпенштоком)
10. Транспортування "потерпілого" (по слабо пересіченій місцевості)
11. Переправа через річку вбрід
12. Подолання канави, струмка, рову з використанням підвішеної мотузки (маятником)
13. Подолання канави, струмка, рову з допомогою жердини
14. Рух по жердинам
15. Рух по купинах
17. Подолання хащі, завалу
20. Туристське орієнтування

III. Без фізичного навантаження (технічні завдання)
16. В'язання вузлів
18. Надання долікарської допомоги
19. Залік з топографії

IV. Початкові туристські навички
21. Встановлення намету
22. Розпалювання багаття
23. Укладання рюкзака
Наведена класифікація етапів по групах зроблена орієнтовно, так як тільки конкретні умови проходження кожного етапу можуть дозволити об'єктивно оцінити його дійсну складність. Наприклад, переправа по колоді може включати укладання колоди або полягати в бігу по заздалегідь укладеної толстому колоди, а навісна переправа може складатися з закидання мотузки, переправи першого учасника та нового пристрою переправи або з руху по переправі, обладнана суддями, і т. д.



13.05
Тема. Заняття он-лайн.

Тема. Вязання вузлів (академічний, стремено, штик)

Он-лайн урок у програмі Zoom об 11.00:

Ідентифікатор: 323-727-4335

Пароль: 7h9NeH

На урок мати мотузку довжиною 1-1,5 метри.

Завантажте програму з офіційного сайту https://zoom.us/download



07.05.
Тема. В'язання вузлів. Заняття у 12.00
Ідентифікатор: 323-727-4335
Пароль: 7h9NeH
Оцінки бдуть виставлятися під час заняття практичного.
При собі мати моткзку довиною 1-1,5 метри.


06.05
Тема. Спорядження туриста.
Відео: спорядження
Встановіть програму Zoom (інструкція), нехай батьки Вам допоможуть.

Перелік необхідного спорядження для туристичного походу

Будь який похід в гори (наприклад, похід в Карпати) починається з комплектації рюкзака необхідним спорядженням. Тут наведено список спорядження для шестиденного походу в гори з поправками на сезонність. Для зручності, список спорядження розділимо на кілька груп: особисті речі, приватне туристичне спорядження, взуття і одяг, групове спорядження.

Особисті речі:

1. Квитки, документи, гроші (бажано все в герметичній упаковці , щоб не намокло).
2. Лейкопластир, еластичний бинт (обов'язково) та медикаменти від своїх хронічних хвороб (якщо вони є).
3. ЧЛМ (чашка, ложка , миска) — бажано металеві, але можна й пластикові (але вони можуть погано митися та за умови недбайливого використанні можуть легко зламатися).
4. Налобний ліхтарик (бажано, щоб був у кожного учасника, але можна обійтися і одним на намет). Він полегшує пересування в темний час доби і пошук необхідних речей (сходити в туалет, знайти речі в рюкзаку тощо).
5. Засоби особистої гігієни (зубні щітка і паста, вологі та сухі серветки, туалетний папір тощо) Бажано брати напівпорожні тюбики пасти, невеликі шматки мила тощо, щоб зменшити вагу рюкзака.
6. Маленьке рушник. Бажано такий, який швидко сохне і займає мало місця.
7. Сонцезахисні окуляри — актуальні в теплу/жарку пору року, але не є обов'язковим атрибутом звичайного походу.
8. Мобільний телефон, фотоапарат тощо. Якщо ви вирішили взяти в похід електронні прилади, постарайтеся подбати заздалегідь про зарядку (зарядіть заздалегідь і без потреби не включайте) і захист від вологи (бажано убезпечити від намокання герметичною упаковкою).
9. Пластикова 1,5 літрова пляшка води (або інша ємність для води аналогічних розмірів). Ємність для води просто необхідна в поході, адже не рідко вода буває тільки в місцях стоянок, а для комфортного пересування вода просто необхідна.

Особисте туристичне спорядження:

1. Рюкзак (40-80 літрів) — розміри залежать від кількості речей (зазвичай, чим більше рюкзак, тим більше непотрібних речей беруть із собою:) Вкрай бажано, щоб вага порожнього рюкзака становила 10-15% від ваги рюкзака в зборі.
2. Спальник — повинен відповідати погодним умовам (в ідеалі температура комфорту спальника повинна бути на 5 градусів вище найнижчих прогнозованих температур, для дівчат бажано ще вище). Вкрай бажано, щоб вага спальника становила 10-15% від ваги рюкзака в зборі.
3. Намет (або навіть місце в наметі). Якщо ви збираєтеся в похід самостійно і у вас є намет (найчастіше більше ніж на двох осіб), обов'язково заздалегідь повідомте про це організаторів (інструктора) , щоб не тягнути зайві кілограми. Дуже часто намет брати не потрібно (коли вас підселять до когось, якщо є вільні місця в іншому наметі і, звичайно, якщо ви не проти жити з кимось). Якщо ж ви вирішили взяти свій намет, то пам'ятайте, що туристичний намет повинен бути двошаровим (він найкраще захищає від опадів, а ще не дає змокнути речам всередині намету від конденсату) і важити близько 1,2 кг на людину (наприклад, тримісний намет повинен важити 3,6 кг). Намет часто носять чоловіки, але за відсутності чоловіків (або якщо їх занадто мало), намет (або його частину) змушені нести жінки/дівчата. Якщо у вас немає намети, заздалегідь повідомте про це організаторів (інструктора), вони постараються знайти вам вільне місце (під відкритим небом у нас ніхто не ночує ).
4. Килимок (пінка , карімат) — це ваш матрац на час походу. Килимок повинен бути легким і міцним.
5. Сидушка (піддупник :) — невеликий шматочок килимка (пінки , карімата). За допомогою паска прикріплюється до п'ятої точки і дозволяє сидіти практично на будь-яких поверхнях, без небезпеки забруднитися, застудитись тощо Без сидушки часто можна обійтися, але іноді вона буває до речі.

Взуття та одяг для походу в теплу пору року (липень-серпень для Карпат):

1. Зручне взуття з хорошим протектором підошви (черевики або кросівки, в залежності від ваги рюкзака і рівня фізичної підготовки), бажано, щоб воно не промокало і швидко висихало (коли прогнозують суху і теплу погоду, що дуже часто буває влітку в Криму, можна обійтися міцними сандалями, бажано із закритим носком). У цьому взутті ви будете проводити (ходити) більшу частину дня, тому це взуття повинно бути якісним (воно повинно добре тримати ногу на схилах і не натирати вам мозолі). Не рекомендуємо вам використовувати нове взуття, практично завжди воно натирає мозолі (іноді туристи змушені зійти з маршруту через криваві мозолів).
2. Змінне взуття (легкі сандалі або гумові шльопанці) для стоянок, поїзду, моря тощо. Це взуття повинно бути легким, займати мало місця і швидко сохнути (дуже часто його використовують для водних процедур в поході).
3. Міцний і легкий одяг для ходьби (залежно від погоди, це можуть бути шорти, легкі штани, футболка, легка флісова кофта). Одяг не повинен сковувати рухів, дихати і швидко сохнути. Прекрасно зарекомендував себе одяг з легких синтетичних тканин, а ось одяг з бавовни є небажаним, він погано сохне (що призводить до втрати тепла) і, часто, більше важить (чим синтетичний одяг). А ще одяг має бути міцним, інакше перший-ліпший кущ може ґрунтовно зіпсувати ваш зовнішній вигляд :)
4. Штормовий одяг: куртка і штани. Для цих цілей відмінно підходить одяг з мембранних тканин, але якщо такого одягу немає (або немає можливості купити, він досить дорого коштує), то можна обійтися звичайним поліетиленовим дощовиком. Якщо прогнозують дощі, дощовиків потрібно брати кілька штук, інакше будь-яка підступна гілка може дуже швидко зробити ваш костюм таким, що швидко змокне. Влітку, якщо дощі не прогнозують, можна і не брати захист від дощу, але іноді прогнози бувають не точними, тому рекомендуємо не ризикувати і покласти в рюкзак один дощовик (на всякий випадок).
5. Теплий одяг для стоянок: флісову кофту, теплі штани (особливо актуально для жіночої половини), теплі шкарпетки (зазвичай одну пару), легкі рукавиці, легка шапка. Не бажано брати речі з вовни, вони хоч і відмінно гріють, але багато важать і погано сохнуть. Влітку можна обійтися і однією флісовою кофтою для всіх випадків життя, але її доведеться берегти (в першу чергу від бруду). Якщо прогнозована температура повітря не опускатиметься нижче +20 (актуально для літнього Криму), можна обійтися без теплих шкарпеток, рукавичок і шапочки.
6. Змінний одяг: труси, футболки (якщо тепло, вистачає і двох, при щоденному пранні), шкарпетки (не більше трьох пар).
7. Головні убори для захисту від сонця (панамка , Buff, тощо). Влітку головні убори обов'язково повинні захищати не тільки вашу голову, але і шию з вухами в горах дуже легко обгоріти навіть в не самий гарячий період року).

Взуття та одяг для походу в не дуже теплу пору року (травень/червень/вересень/жовтень для Карпат, іноді і початок липня):

1. Зручне взуття з хорошим протектором підошви (черевики або кросівки для мультиперегонів), яке не промокає і швидко сохне. У цьому взутті ви будете проводити (ходити) більшу частину дня, тому це взуття має бути якісним, воно повинно добре тримати ногу на схилах (особливо на слизьких), добре фіксувати гомілкостоп(захищати ногу від вивихів) і не натирати вам мозолі. Не рекомендуємо використовувати нове взуття, воно практично завжди натирає мозолі (іноді туристи сходять з маршруту, через криваві мозолів). Якщо у вас немає взуття, яке не промокає, можна брати змінне взуття (це може збільшити вагу вашого рюкзака), а мокре взуття сушити біля вогнища.
2. Змінне взуття (легкі сандалі або гумові шльопанці) для стоянок, поїзду, моря тощо. Це взуття повинно бути легким, займати мало місця і швидко сохнути (зазвичай його використовують для водних процедур в поході ).
3. Міцний, легкий і, бажано, такий, що не продувається вітром одяг для ходи (залежно від погоди, це можуть бути легкі штани, футболка, легка флісова кофта, або тепла флісова кофта). Одяг не повинен сковувати рухів, дихати і швидко сохнути. Як вже згадувалося вище, найкращий — одяг з легких синтетичних тканин, а одяг з бавовни небажаний (погано сохне, що призводить до втрат тепла, і зазвичай більше важить, ніж синтетичний одяг). Так як в означений період часто бувають дощі, а іноді і сніг, одяг має гарно зберігати ваше тепло (але при цьому ви не повинні зайвий раз пітніти) і швидко сохнути під час руху (часто одяг намокає від вологи, яка залишається на траві, кущах і гілках після дощу, або туману). Іноді можна використовувати легку куртку, що не продувається, для захисту від вітру.
4. Штормовий одяг: куртка і штани. Для цих цілей відмінно підходить одяг з мембранних тканин, але якщо такого одягу немає (або немає можливості купити, він досить дорого коштує), можна обійтися звичайним поліетиленовим дощовиком. У означений період опади не рідкість, тому постарайтеся запастися дощовиками про запас. Дощовики можуть легко прийти в непридатність при проходженні хащ, або їх може зіпсувати випадкова гілка. Крім цього, мокрий дощовик складно одягнути другий раз. Виходячи з даних про районі проведення походу і прогнозовану кількість опадів, беріть з собою необхідну кількість дощовиків (дуже часто вистачає трьох дощовиків, при дбайливому використанні).
5. Теплий одяг для стоянок (а іноді і ходи): дві теплі флісові кофти, теплі штани (особливо актуально для жіночої половини), теплі шкарпетки (бажано дві пари), легкі рукавиці (бажано, щоб не пропускали повітря), легка тепла шапка. Не беріть речі з вовни, вони хоч і відмінно гріють, але багато важать і погано сохнуть. Речі для стоянок можна комбінувати з речами для пересування за принципом капусти (одягати новий шар, коли холодно, і знімати, коли жарко).
6. Змінний одяг: труси, футболки (мінімум 3 штуки), шкарпетки (мінімум 5 пар, з яких 2 теплі будуть використовуватися і під час стоянок).
7. Головні убори для захисту від сонця, вітру і дощу (панамка , Buff, тощо). Навіть при мінімальній кількості сонця в горах можна обгоріти, тому бажано захистити голову, шию і вуха від дії ультрафіолету. Іноді актуально брати кілька головних уборів, якщо прогнозують вологу погоду.

Групове спорядження:

1. Казани для приготування їжі. Казани зазвичай діляться між учасниками чоловічої статі. При цьому їх вага враховується при розподілі продуктів.
2. Пальник і газові балони. Залежно від специфіки походу, можуть бути і відсутніми в переліку спорядження. Зазвичай несе інструктор і учасники чоловічої статі.
3. Черпак, дошка для нарізки продуктів , губка для миття котлів. Зазвичай несе інструктор.
4. Пилка, сокира. Залежно від специфіки походу, можуть бути і відсутніми в переліку спорядження.
5. Сірники, запальнички, ніж, аптечка, карта місцевості, компас. Зазвичай несе інструктор.

У разі відсутності необхідних речей (намета, спальника, рюкзака тощо), повідомте про це організаторів, і вони постараються вирішити проблему.

До ваги особистого спорядження (особисті речі, особисте туристичне спорядження, взуття і одяг для походу) додасться вага продуктів (приблизно 0,75 кг на один день) і вага групового спорядження (тільки чоловікам ). Тому постарайтеся підійти виважено до зборів у похід, зробіть вибір на користь легких і практичних речей. Пам'ятайте, що величезні важкі рюкзаки поступово відходять у минуле і вага рюкзака для літнього шестиденного походу по Карпатам легко може становити 8-10 кг.

04.05.
Тема. ТКР "Легка атлетика"
Тести

30.04
Тестування.
Тема. Розвиток швидкості.
Відео: швидкість.

Найбільш висока ефективність швидкісних вправ досягається в рамках так званої інтервального тренування. Вона побудована на принципі інтервальної навантаження, на відміну від принципу безперервного навантаження, який має два основні елементи - тривалість та інтенсивність навантаження. При інтервального тренування включаються ще три компоненти: число повторень, тривалість навантаження і характер (вид) відпочинку. Це створює великі переваги і можливості для точного дозування різних по величині і характеру впливів (навантажень) на організм спортсмена. Найбільш часто інтервальний принцип тренування застосовувався для розвитку швидкісної витривалості (X. Роскам, В. Гершлер, Дж. Каунсілмена, П. Астранда), але ряд авторів доводять його ефективність при створенні та інших рухових якостей - швидкості і сили (Н. Озолін, Л . Хоменков, П. Щерев, В. Сидорович, В. Ноллман, Т. Нетт та ін.).

Залежно від характеру рухової діяльності і завдань підготовки рекомендуються різні схеми тренування, в яких окремі компоненти навантаження мають різні значення. Так, наприклад, при підготовці висококваліфікованих баскетболісток для розвитку швидкості і швидкісної витривалості використовуються різні форми інтервальної роботи.

Класичною формою інтервального принципу розвитку швидкості, найбільш часто застосовується в циклічних видах спорту (легка атлетика, плавання, веслування, їзда на велосипеді та ін.), Є так званий повторний метод тренування. При цьому методі дана (стандартна) робота повторюється через певні інтервали відпочинку , так як основною тенденцією є виконання вправ з максимальною швидкістю. Для цієї мети необхідно, щоб окремі компоненти навантаження (тривалість, інтенсивність, інтервали відпочинку, число повторень) перебували в оптимальному співвідношенні.

З енергетичної точки зору метод повторної тренування веде до вдосконалення креатинфосфатного механізму. Незалежно від характеру рухової діяльності окремі навантаження повинні відрізнятися наступними характеристиками (Н. І. Волков):

• • інтенсивністю роботи - близькою до граничної (близько 95% від максимуму) з урахуванням контролю над технікою виконання і одночасно досить високою для підтримки інтенсивності метаболічних процесів;
• • тривалістю роботи - 5-10 с, наприклад, в спринті від 20 до 80 м, у відрізках для плавання на 15-20 м, серії інтенсивних вправ (удари в боксі, стрибки зі скакалкою), імітаційні вправи у спортивних іграх і т. д .;
• • інтервалами відпочинку - близько 2-3 хв між повтореннями з урахуванням усунення значного кисневого (алактатного) голодування і 7-10 хв між окремими серіями вправ;
• • характером відпочинку - активним між серією повторень для підтримки збудливості ЦНС (за участю тих м'язових груп, які активно фігурували в навантаженні);
• • числом повторень - 3-4 в окремих серіях, оскільки запаси Крф дуже малі. При більшому числі повторень значно активізується гликолитический механізм з різким збільшенням лактатів в крові.

Кількість серій буде залежати від індивідуальних можливостей організму усувати (у великих паузах) продукти розпаду молочної кислоти.

Зазначені параметри роботи і відпочинку при повторному методі тренування зазвичай є постійними величинами. Це сприяє точному дозуванню навантаження, контролю і управлінню тренувальним процесом. Однак у той же час стандартна робота, яка повторюється через рівні інтервали часу, створює умови для "стереотипізації" просторових і часових характеристик рухової діяльності. Особливо несприятливо це позначається на тих видах спорту, в яких рухова діяльність відрізняється великою варіативністю нервово-м'язових зусиль (спортивні ігри, боротьба, бокс, гірські лижі та ін.). Аналогічна варіативність характерна і для циклічних видів спорту (біг, їзда на велосипеді, плавання та ін.) В різні моменти спортивної боротьби, коли з'являється необхідність перемикання одних швидкостей на інші. У цих випадках тренування для розвитку швидкості будується на так званому интервально-змінному методі, при якому робота здійснюється зі змінною інтенсивністю при різних інтервалах. Згідно С. Лєтунову і Н. Озоліні, Г. Райкунову, Н. Волкову та ін., Интервально-змінна робота є відмінним тренувальним засобом для нервової системи до швидкого переходу із збудженого в загальмований стан і навпаки, що збільшує працездатність нервових центрів. Це досягається за допомогою одночасного або послідовного зміни різних компонентів навантаження, при якій число можливих комбінацій стає дуже великим. Таким чином забезпечується специфічний характер роботи з удосконалення швидкісних якостей у безпосередньому зв'язку з технічним навчанням.

Методи для розвитку швидкості визначаються, насамперед, характером рухової діяльності - її просторовими, тимчасовими і силовими характеристиками, які лімітують, у визначених межах, прояв швидкісних якостей індивіда.

29.04
Тема. Потрійний стрибок
Відео: Стрибок

Техніка потрійного стрибка з розбігу передбачає розбіг і три різні стрибки, які виконуються в певній послідовності: першим — «ривок» (відштовхування поштовховою ногою та приземлення на неї); наступний — стрибок у кроці (приземлення на махову ногу); останній стрибок починається з відштовхування махової ноги й завершується приземленням на обидві ноги. Інші варіанти виконання потрійного стрибка правилами змагань заборонені. Брусок для відштовхування розташований на відстані 11—13 м від ями з піском (у залежності від підготовленості спортсменів).
Дальність польоту стрибуна визначає початкова швидкість і кут вильоту тіла при всіх трьох відштовхуваннях. Початкова швидкість набувається під час розбігу, при відштовхуваннях вона втрачається, тому дії стрибуна в опорнопоштовхових фазах спрямовані на зменшення цих витрат за рахунок оволодіння технікою стрибка й рівнем спеціальної підготовки.
Розбіг. Довжина розбігу складає 30—36 м (15—18 бігових кроків) у початківців і 40—43 м (19—22 бігові кроки) у кваліфікованих спортсменів. Початок розбігу повинен бути стандартним для кожного спортсмена й виконується, як правило, з положення високого старту. Швидкість розбігу зростає за рахунок поступового збільшення довжини й частоти кроків.
Початок розбігу повинен бути ретельно відпрацьований. Для моменту розбігу характерне збереження нахилу тулуба й активне виконання бігових кроків. До середини розбігу триває зростання швидкості. Положення тулуба наближається до вертикального, збільшується амплітуда рухів, активніше працюють ноги та руки. Останні шість кроків стрибун виконує з активним забіганням на брусок, при цьому довжина кроків зберігається, але темп збільшується. Характерним для розбігу в потрійному стрибку є відсутність передчасної підготовки до відштовхування, що позитивно позначається на збереженні швидкості в розбігу.
На відміну від стрибка в довжину, в потрійному стрибку стрибун ставить ногу на брусок більше з передньої частини стопи, тулуб зберігає невеликий нахил вперед, що сприяє під час «ривка» більшому просуванню вперед, ніж угору, і покращує умови зайняття положення «в кроці» й виконання стрибка в цілому.
«Ривок» є найскладнішою частиною потрійного стрибка. Нога ставиться на брусок дещо зігнутою в колінному суглобі (165—170°), така постановка ноги характерна для стрибків, де зусилля спрямовані більше вперед, ніж угору. Траєкторія польоту під час «ривка» не повинна бути високою. Цьому сприяє зменшення кута відштовхування до 60—65°, збереження нахилу тулуба вперед до 2—5°, спрямованість рухів махової ноги більш вперед, ніж угору. Кут вильоту під час «ривка» складає 15—18°. Відштовхування завершується повним випрямленням опорної ноги й активним виносом махової ноги вперед — угору. Виліт починається в положенні «в кроці», потім у середині частини траєкторії польоту стрибун міняє положення ніг, тулуб набуває вертикального положення.
При приземленні стрибун активно випрямляє ногу й ставить її ближче до проекції центра маси. Водночас махова нога та руки виконують зустрічні рухи, що сприяє збільшенню поштовху й швидкому проходженню загального центра маси стрибуна вперед через опорну ногу. При приземленні під час «ривка» навантаження на опорну ногу різко зростає. Амортизуючи навантаження, опорна нога згинається в колінному суглобі, що дозволяє ефективніше використати силу м'язів ніг і тулуба. Махова нога виконує швидкий мах і виноситься вперед, сприяючи збереженню рівноваги в польоті.
Після відштовхування стрибун займає положення «в кроці» — коли зігнута махова нога розташовується спереду, а поштовхова — позаду. Це положення важливо зберігати якомога довше. Перед приземленням стрибун випрямляє махову ногу, а руки відводить назад. Постановка ноги на останнє відштовхування здійснюється активним рухом «загрібання» з приземленням на опору дещо вперед до загального центра маси.
Заключний стрибок виконується з махової ноги. При приземленні опорна нога дещо згинається, а потім, проходячи момент вертикалі, швидко випрямляється в усіх суглобах. Махова нога й руки виконують активні рухи вперед, що позитивно впливає на потужність відштовхування й збереження рівноваги.
У польоті стрибун використовує один із способів стрибків у довжину, а наприкінці польоту виконує групування й підготовку до приземлення, яке відбувається на витягнуті вперед ноги.


27.04
Тема. Метання малого м'яча.
Відео. Метання.

Вивчення в школі метання малого м'яча як виду легкої атлетики розпочинається з першого класу. Опановуються рухи тримання малого м'яча, метання в горизонтальну та вертикальну ціль з місця.
Учень стоїть облич­чям до напрямку метання, ліва нога спереду на всій ступні, права нога на.крок позаду на носку, права рука з м'ячем спереду на рівні голови, ліворука у довільному положенні. Опускаючи праву ногу на всю ступню- і зги­наючи її в коліні, учень відводить праву руку вниз — на­зад — убік, а тулуб нахиляє праворуч і піднімає ліву руку вперед. Потім швидко випростується і 'повертає ту­луб ліворуч до напрямку метання, права нога позаду на " носку. Разом з цим рука швидко рухається над плечем уперед — угору. М'яч випускається під кутом близько 45°

У техніці метань малого м'яча з розбігу виділяють три фази:
підготовчу (розбіг);
основну (кидок);
заключну (гальмування).
Розбіг виконується звичайними біговими кроками, які змінюються лише в момент виведення снаряда для кидка. Правильне виконання останніх кроків дозволяє, не втрачаючи швидкості, зайняти вихідне положення для виконання метання. Обганяючи ногами й тазом плечі та руку зі снарядом, метальник підсилює потужність фінального ривка, збільшуючи шлях польоту снаряду. Різноманітні підстрибування зі снарядом на останніх кроках розбігу помітно погіршують можливий результат.

Довжину розбігу в метанні малого м'яча збільшують поступово, з підвищенням рівня оволодіння технікою цього виду. Не слід збільшувати розбіг для учнів, які не оволоділи технікою виконання останніх кроків. Трапляються випадки, коли результати кидків із трьох кроків, а іноді й з місця, бувають кращими за результати кидків з розбігу. Мета розбігу — набути оптимальної швидкості вильоту снаряда, поліпшити виконання рухів у вихідному положенні для кидка. За п'ять кроків до місця випуску снаряда проводиться контрольна лінія. Розбіг розпочинається пружними кроками, снаряд тримається в зігнутій руці до рівня плечей; кисть — на рівні голови. Стопа в розбігу ставиться з передньої частини. Поставивши на контрольну лінію ліву ногу, учень, прискорюючи крок, розпочинає виконання кидкових кроків, відводячи снаряд назад.
Під час останні п'яти кроків розбігу наділяється особа увага, «перехресному» кроку. Збільшивши швидкість його виконання, метальник створює умови для переходу без зупинки від розбігу до кидка. Важливим тут є швидке відштовхування лівою ногою (якщо учень виконує метання правою рукою). Цей рух допомагає прискорити винесення правої ноги, полегшує відхил тулуба вбік на початку розбігу. Чітке дотримання ритму останніх трьох кроків дуже важливе для навчання школярів правильної техніки. Це створює умови для переходу від розбігу до фінального зусилля, в якому послідовно беруть участь м'язи ніг, тулуба й руки. Кроки після контрольної лінії відрізняються як за формою, так і за змістом. У першому кроці ліва нога ставиться прямою в коліні, стопа ніби підкидає метаючого від ґрунту. До моменту виконання другого кроку рука зі снарядом повністю випрямлена, плечі відведені в бік снаряда. Ступні ніг ставляться без розвороту, метальник рухається з виведеним вперед тазом. При постановці ноги в передостанньому кроці важливо не розвертати надто сильно носок стопи назовні. Права нога виноситься вперед таким чином, щоб уперед спочатку виводилась стопа, нога при цьому залишається майже прямою,— це і є «перехресний» крок. Слід намагатись ставити праву ногу подалі вперед.
Виконуючи енергійний поштовх лівою, слід одночасно, без паузи, виносити й праву ногу. Положення ступні з невеликим поворотом назовні спричинить незначний поворот таза, але слід прагнуги, щоб він був меншим.
У вихідному положенні для кидка учень стоїть на зігнутій правій нозі; таз виведений уперед; носок повернутий назовні, тулуб — боком, у напрямку метання, з відведеною назад прямою рукою зі снарядом: м'яч або граната відводиться з положення над плечем строго по прямій лінії назад з одночасним поворотом плечей.
Ліву руку на початку розбігу тримати, як при звичайному бігу, а під час виконання «перехресного» кроку винести перед тулубом, маса тіла переноситься на праву ногу.
Кидок починається з випрямлення ноги й наступного повороту її п'яткою назовні. Права нога за рахунок свого випрямлення штовхає таз угору — вперед, випереджаючи рух плечей. Цей рух створює положення «натягнутого лука».
Момент переходу на ліву ногу нетривалий, він дозволяє зберегти швидкість, ліва нога ставиться попереду, створюючи упор на п'ятку — використовується як «підкидна» катапульта.
До постановки лівої ноги кисть правої руки повертають долонею вгору, викручуючи всю руку в плечовому суглобі. Права рука з цього положення рухається коло вуха, згинаючись ліктем уперед, а кисть зі снарядом залишається позаду.
З рухом правої руки ліва починає рух ліктем назовні. Повертаючись у напрямку метання грудьми вперед, метальник розташовує руку зі снарядом за плечем, а не збоку від нього.
Після завершення цих рухів метальник займає положення «натягнутого лука», різким рухом готовий випустити снаряд. У момент наближення ліктя до голови плечі завершують поворот у напрямку метання й розпочинається різкий рух плечима вперед. Права рука, проходячи кистю вад плечем, випрямляється в ліктьовому суглобі.
Спираючись п'яткою лівої ноги, метальник розпочинає різкий ривковий рух тілом уперед — угору, рука зі снарядом розташована позаду, відстаючи у виконанні кидка. Потім рух руки зі снарядом прискорюється, лікоть проходить поряд із головою, рука поступово випрямляється (спочатку в ліктьовому суглобі, потім у кисті), завершує ж ривковий рух виведення всього плечового поясу вперед. Метальник повертається правим боком у напрямку метання.

23.04  - Історія розвитку легкої атлетики в Україні.

Історія розвитку легкої атлетики в Україні

Перші згадки про легкоатлетичні змагання в Україні припадають на другу половину XIX ст. Як стверджують історики, “...у Миколаєві 21травня 1858 р. відбулися змагання з бігу, влаштовані військово-морськими офіцерами для матросів і солдатів”.

Знаменною подією в історії українського спорту, і зокрема легкої атлетики, можна вважати проведення в Києві у 1913 р. Першої Олімпіади Царської Росії, до складу якої входила тоді й більша частина сучасної України. Серед 579 її учасників найбільша кількість представляла легку атлетику - 174 спортсмени. У програмі було 25 видів: біг на 100, 200, 400, 800, 150, 5000, 10 000 м, марафонський біг та командний біг на 3000 м, крос на 8000 м, біг на 110 м з бар'єрами, естафетний біг 4 х 100 м і 4 х 400 м, спортивна ходьба на 10 км, стрибки у висоту з місця і розбігу, стрибки у довжину з місця і розбігу, потрійний стрибок з розбігу, стрибок із жердиною, метання диска, списа, молота, штовхання ядра, десятиборство.

Серед кращих легкоатлетів у архівних джерелах того часу найчастіше згадуються Н. Попова, К. Вешке, В. Галаневич, Б. Орлов та ін.

Важливою віхою на шляху розвитку легкої атлетики стала І Всеукраїнська олімпіада, яка відбулася 10-18 серпня 1921 р. у Харкові, тодішній столиці України. Загальна кількість учасників змагань з легкої атлетики ледь перевищила 100. В основному це були представники великих міст України, жінки участі у змаганнях тоді ще не брали. Відтоді відкрито літопис рекордів з легкої атлетики України (тоді УРСР). Незважаючи на всі недоліки тієї олімпіади (наприклад, деякі спортсмени, не маючи спортивного взуття, виступали босоніж), саме ці змагання, по суті, започаткували легкоатлетичний спорт в Україні.

Ще однією епохальною подією у розвитку масового легкоатлетичного спорту стало запровадження у 1930 р. фізкультурно-спортивного комплексу “Готовий до праці та оборони” (ГПО). Цей комплекс містив, зокрема, 5 видів легкої атлетики - біг на 100 і 3000 м, стрибки у висоту й довжину, метання гранати.

До легкоатлетичної збірної СРСР для участі в XV Іграх Олімпіади (Гельсінкі, Фінляндія; 1952) увійшли 11 українських спортсменів. На жаль, дебют на найвищому спортивному форумі наших атлетів виявився не дуже вдалим. Найбільш близькими до завоювання бронзових нагород були Петро Денисенко (Дніпропетровськ; жердина, четверте місце) та Василь Цибуленко (Київ; спис, четверте місце). Очки до неофіційного заліку здобули також кияни Микола Редькін (метання молота, п'яте місце) і Євген Буланчик (110 м з/б, шосте місце). Решта спортсменів показала результати, які значно поступалися реальному рівню їх можливостей.

Наступного олімпійського циклу все більш голосно заявляли про себе Надія Коняєва (Київ; спис), Віра Крепкіна (Київ; 100 м, 200 м, довжина), Людмила Лисенко (Дніпропетровськ; 400 м, 800 м), Юрій Кутенко (Львів; десятиборство). Саме тоді почався злет видатного українського скорохода із Сум Володимира Голубничого.

До складу збірної команди СРСР для участі у других для радянських спортсменів XVI Ігор Олімпіади (Мельбурн, Австралія; 1956) було включено 11 українських легкоатлетів, які виступили значно успішніше, ніж чотири роки тому. Були завойовані перші олімпійські нагороди. Бронзові медалі завоювали списометальники кияни Віктор Цибуленко (79,50 м) і Надія Коняєва (50,28 м). Цих спортсменів тренував З.П. Синицький, а його дружина З.О. Синицька підготувала Леоніда Бартенєва, який у складі естафетної команди у бігу 4 х 100 м виборов срібну медаль (39,8 с).

Першими великими перемогами відзначилися стрибуни Валерій Брумель (Луганськ, Львів; висота) та Ігор Тер-Ованесян (Львів; довжина), які з часом переїхали до Москви.

В історії української легкої атлетики не було ще такого щасливого року, як 1960 р. УРСР делегувала до збірної команди СРСР для участі у XVII Олімпійських іграх (Рим, Італія; 1960) 14 українських легкоатлетів, 12 з них здобули право виступати у фінальних змаганнях. Чотири представники України стали олімпійськими чемпіонами: Володимир Голубничий (Суми; с/х 20 км, 1:34:08 год), Людмила Лисенко (Дніпропетровськ; 800 м, 2:04,50 хв), Віра Крепкіна (Київ; довжина, 6,37 м), Василь Цибуленко (Київ; спис, 84,64 м). Крім того, було завойовано дві срібні: Валерій Брумель (Львів; висота, 2,16 м), Леонід Бартенєв (Київ; 4 х 100 м, 40,24 с) та одну бронзову медалі: Ігор Тер-Ованесян (Львів; довжина, 8,04 м).

На Ігри Олімпіади 1968 р. (Мехіко, Мексика) поїхали 13 українських легкоатлетів. Мало хто сподівався, що 32-річний сумчанин Володимир Голубничий  став олімпійським чемпіоном.

Олімпіада 1976 p. (Монреаль, Канада) запам'яталася тим, що на п'єдестал пошани переможців з метання молота зійшли три представники СРСР, а киянин Юрій Сєдих, який став чемпіоном (77,52 м), стояв поруч із своїм тренером, бронзовим призером Анатолієм Бондарчуком (75,48 м). Уперше в історії Олімпіад спринтер зміг завоювати медалі на двох іграх. І це був наш уславлений земляк Валерій Борзов, який отримав бронзові медалі на стометрівці (10,14 с) і в естафетному бігові 4 х 100 м (38,78 с).

Тріумфальним став виступ українських легкоатлетів на Іграх у Москві (1980 p.), де сім наших атлетів були удостоєні золотих, один - срібної і три - бронзових нагород.

У 1984 р. уперше в історії світової легкої атлетики протягом одного року наш славетний спортсмен Сергій Бубка встановив чотири рекорди світу.

На початку 90-х років XX ст. у зв'язку з розпадом СРСР Україна стала існувати як незалежна держава, але згідно з міжнародними домовленостями представники олімпійських видів спорту, у тому числі й українські легкоатлети, продовжували виступати у складі збірної команди Союзу Незалежних Держав (СНД) включно до Олімпіади 1992 р.

Найбільш вдалим за всю історію чемпіонатів світу залишається виступ українських атлетів на Всесвітньому форумі, який відбувся 1991 р. (Токіо, Японія). П'ятеро наших спортсменів сходили на найвищу сходинку п'єдесталу: Сергій Бубка (жердина, 5,95 м), Ольга Бризгіна і Людмила Джигалова (4 х 400 м, 3:18,43 хв), Юрій Сєдих (молот, 81,70 м), Тетяна Самоленко (3000 м, 8:35,82 хв), у якої також і “срібло” у бігу на 1500 м (4:02,58 хв). Бронзові нагороди вибороли Інга Бабакова з Миколаєва (висота, 1,96 м), кияни Лариса Бережна (довжина, 7,11 м), Олександр Клименко (ядро, 20,34 м) і Лариса Михальченко (диск, 68,26 м), харків'янка Наталія Григор'єва (100 м з/б, 12,69 с).

Досягнення українських легкоатлетів на Олімпіаді 1992 р. (Барселона, Іспанія) були скромнішими порівняно з минулими Іграми. Відзначилися лише жінки. Золоті медалі отримали наші бігунки Ольга Бризгіна і Людмила Жигалова (4 х 400 м, 3:20,20 хв). Срібні нагороди завоювали Ольга Бризгіна (400 м, 49,05 с), Тетяна Самоленко (3000 м, 8:46,85 хв) та Інеса Кравець (довжина, 7,12 м).

Новітня історія української легкої атлетики розпочалася з IV чемпіонату світу 1993 р. (Штутгарт, Німеччина). Продовжив свою переможну ходу Сергій Бубка (жердина, 6,00 м). Срібна нагорода в активі киянки Лариси Бережної (довжина, 6,98 м), бронзова - у броварчанина Олександра Багача (ядро, 20,40 м).

На Іграх Олімпіади окремою командою під прапором України наша збірна дебютувала на ювілейних XXV Олімпійських іграх 1996 р. (Атланта, США). І цей дебют виявився досить вдалим. Наша збірна посіла сьоме загальнокомандне місце попереду легкоатлетичних збірних таких традиційно сильних легкоатлетичних держав, як Франція, Італія, Китай, Куба. Першою олімпійською чемпіонкою незалежної України стала переможниця у потрійному стрибку Інеса Кравець (15,33 м). Бронзовими призерами стали Олександр Багач із Броварів (ядро, 29,75 м), Олександр Крикун з Умані (молот, 80,02 м) та Інга Бабакова з Миколаєва (висота, 2,01 м). На превеликий жаль, не зміг змагатися у секторі для стрибків із жердиною Сергій Бубка - далася взнаки застаріла травма.

Виступ українських легкоатлетів на Олімпійських іграх 2008 року (Пекін, Китай) можна вважати не зовсім вдалим. Тільки Наталії Добринській (жіноче семиборство) вдалося піднятися на вищу сходинку п'єдесталу пошани. Рекордсменка світу у жіночому семиборстві Людмила Блонська показала другий результат. Ірина Ліщинська у бігові на 1500 м здобула срібло, на цій самій дистанції бронзову нагороду здобула Наталія Тобіас. З метання диска третє місце посіла Олена Антонова. Денис Юрченко у стрибках із жердиною посів третє місце.

Найбільше видатних досягнень на рахунку Валерія Борзова, який на Іграх 1972 і 1976 років завоював 5 медалей (2 золоті, 1 срібну, 2 бронзові). В. Борзов - єдиний поки що зі спринтерів Європи, який став призером двох олімпіад і виборов 2 золоті медалі на одній з них.

Учасником п'яти олімпіад був майстер спортивної ходьби сумчанин Володимир Голубничий, який завоював 4 нагороди (2 золоті, 1 срібну та 1 бронзову).

Тричі на найвищу сходинку олімпійського п'єдесталу піднімалася бігунка на 400 м Ольга Бризгіна.

Двічі чемпіоном Ігор Олімпіади ставав метальник молота Юрій Сєдих, у активі якого ще й одна срібна нагорода.

Унікальними є досягнення Сергія Бубки у стрибках із жердиною: 35 рекордів світу, 6 перемог на чемпіонатах світу, олімпійське золото.

Усього українські легкоатлети були удостоєні 73 нагород Ігор Олімпіад, 53 - чемпіонатів світу та 81 - чемпіонатів Європи.

Неперевершеними й досі залишаються рекорди світу з легкої атлетики, встановлені нашими видатними земляками: Юрієм Сєдих - з метання молота (86,74 м, 1986 p.), Сергієм Бубкою - зі стрибків із жердиною (6,14 м, 1994 p.), Інесою Кравець - зі стрибків потрійним (15,50 м, 1995 p.).

ПРИСКОРЕНИЙ БІГ

https://www.youtube.com/watch?time_continue=5&v=UA5BQEEWpaQ&feature=emb_logo

https://www.facebook.com/watch/?v=419705271756483

В бігу з прискоренням швидкість зростає поступово з легкого підтюпця до швидкого спринту. Завдання полягає в тому, щоб велику частину дистанції бігти не в повну силу. В результаті м’яза не перенапружуватимуться.

Зазвичай починають із забігів на 30-50 м і поступово збільшують до 80-120 м. Спочатку нарощують швидкість за рахунок довжини кроків і лише потім - за рахунок їх прискорення. Навіть при найвищій швидкості прагніть бігти розслаблено. Пробігайте з максимальною швидкістю 20-25 м. Потім з мінімальною напругою сил утримуйте досягнуту швидкість, а потім поволі закінчуйте біг.

Біг з прискоренням на дистанції, що піднімається в гору, хоч і вимагає напруги сил, але добре розвиває швидкість. У серію можна включати 3-5 пробіжок.
курсы массажа киев цена киев курсы массажа.

Розвитку швидкості допомагають і ривки - енергійні рухи тіла після спокою або бігу в повільному темпі. Ривок є різновид старту. Тому з його допомогою добре освоювати низький старт. Особливо ефективні для цього ривки з місця. Повторюйте їх почастіше.

Якщо поблизу від будинку є ліс або парк, де можна вибрати відповідну трасу. Буде непогано, якщо на шляху опиняться підйоми і спуски, невеликі природні перешкоди, через які можна легко перестрибнути. Кросовий біг повинен приносити задоволення. Його легко можна перетворити на гру.
Наприклад, попереду показався пагорб, перед ним можна небагато додати темп, а, вбігши на нього, розслабитися, бігти без зусиль, вільно. Під час бігу по перетнутій місцевості організм вчиться реагувати на кожну зміну швидкості. А уміння регулювати швидкість на дистанції, дуже важливо в тактичній боротьбі на змаганнях.

Якщо ви тільки почали займатися бігом, то на кожному тренуванні слід пробігати не меншого 5 км. Поступово, у міру того як втягуватиметеся, дистанцію можна збільшити до 10-12 км.Як визначити, чи достатньо сьогодні пробігли? Для цього треба вчитися прислухатися до свого організму. Після того, як відчули, що втомилися, можна пробігти ще 5-6 мін в тому ж темпі або трохи повільніше, а потім перейти на ходьбу. Таким чином, можна отримати необхідне навантаження.

Перш ніж почати основну кросову роботу, потрібно підготувати до неї організм, розім’ятися. Розминка полягатиме в тому, що перші 2-3 км. треба пробігати із швидкістю нижче основною.

Крос може бути змінний і темповою.

При змінному кросі пробігають дистанцію з різною швидкістю. Наприклад: тихо-швидко-поволі-дуже швидко і т.д. варіантів можна придумати багато.

Темповою крос - це біг з швидкістю, близькою до змагання. Зазвичай другий відрізок дистанції необхідно пробігати із швидкістю вищою, ніж перший.

Для початку достатнього займатися 3 рази в тиждень. Коли відчуєте, що встигаєте відновитися після попереднього тренування повністю, можна перейти до п’яти тренувань в тиждень.

22.04 – КОНТРОЛЬНА РОБОТА з теми

16.04
Тестування
Тема. Правила безпеки під час гри у волейбол.
Пазли

1. Загальні положення інструкції з охорони праці на заняттях з волейболу
1.1. .
Уроки з волейболу включають в себе наступні розділи:

• технічна підготовка;
• тактична підготовка;
• спеціальна силова підготовка:
• розвиток стрибучості;
• розвиток швидкості;
• розвиток реакції.

1.2. До уроків по волейболу допускаються учні основної медичної групи. Заняття проводяться на стадіоні і спортивному залі.
1.3. Учні займаються на уроці в спортивній формі і взутті встановленого зразка з урахуванням всіх санітарно-гігієнічних вимог і норм.
1.4. Учні, які не допущені до занять через відсутність належної спортивної форми, хвороби, погане самопочуття і ін., присутні на уроці.
1.5. Урок починається і закінчується за дзвінком відповідно до розкладу.

2. Вимоги безпеки перед початком заняття волейболом
2.1. На перерві учні переодягаються в роздягальнях в належну спортивну форму. У роздягальнях дотримується чистота і порядок. Кожен клас складає свої речі окремо від іншого.
2.2. Урок починається за дзвінком з побудови.
2.3. Перед вивченням нової теми учні проходять інструктаж з охорони праці, про що робиться запис у відповідному журналі реєстрації проведення інструктажу з питань охорони праці.

3. Вимоги безпеки на уроці фізкультури під час занять учнів волейболом
3.1. На уроках з волейболу учні виконують програмні вправи і здають навчальні нормативи, згідно з якими отримують поточні, підсумкові і четвертні оцінки.
3.2.
На уроках по волейболу учні виконують наступні вимоги:
а)
Технічна підготовка:

• індивідуальні та групові вправи виконуються після команди вчителя:
• при сигналі про припинення виконання вправи все учні зобов'язані взяти м'ячі в руки і вислухати методичні вказівки вчителя фізичної культури;
• виконувати тільки ту вправу, яке було дано вчителем;
• забороняється учням бити м'яч ногами.

б)
Тактична підготовка:

• при навчальної двосторонній грі суворо виконувати правила розстановки і переходу;
• виконувати подачу тільки після свистка вчителя фізкультури;
• між вправами передавати м'яч тільки під сіткою.

в)
Спеціальна силова підготовка:

• обов'язково виконувати загальну і спеціальну розминку;
• при виконанні спеціальних силових вправ дотримуватися необхідну дистанцію і інтервал;
• при виконанні стрибків, приземлятися на обидві ноги на всю стопу.

3.3. На уроках по волейболу учні опановують методами самоконтролю. При поганому самопочутті на уроці фізкультури учень повинен припинити заняття, повідомити вчителя і звернутися в медпункт школи.

4. Вимоги техніки безпеки після закінчення заняття волейболом
4.1. За командою вчителя фізкультури учні на уроці фізичної культури будуються в шеренгу.
4.2. Після підведення підсумків, повідомлення оцінок, домашнього завдання, учні ладом залишають спортзал або спортивний майданчик і розходяться по роздягальнях, уникаючи зіткнень.

5. Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях на заняттях з волейболу
5.1.
В процесі роботи попереджати виникнення аварійних ситуацій:

       не приносить отруйні речовини і не розпорошувати їх в роздягальнях, спортивних приміщеннях, на території школи;

не приносить вибухонебезпечні речовини;

• не йти самовільно з уроку;
• не залишатися роздягальнях на час уроку;
• в разі аварійної ситуації, слідувати вказівкам вчителя фізичної культури.
• 
  

15.04
Тема. Правила гри у малюкбол.
Відео: правила.
Пионербол - спортивна командна гра з м'ячем, цікава в першу чергу дітям шкільного віку. Добре підходить в якості змагання або активного відпочинку в літньому таборі або в школі на уроці фізкультури, в групі продовженого дня.
Правила гри в пионербол дуже схожі на правила волейболу. Головна відмінність полягає в тому, що при грі в пионербол м'яч можна ловити.
Гра проводиться на волейбольному майданчику та волейбольним м'ячем.
Основних правил і варіантів гри в пионербол безліч. Тому, строго слідувати всім пунктам далеко необов'язково. Досить вибрати ті правила, які в першу чергу цікаві Вам. До того ж, багато що залежить від рівня підготовки і віку гравців.
Основні правила гри:
• Гравці діляться на дві рівні команди від 2 до 10 чоловік в кожній (оптимально 6-7 гравців на команду) і займають місця на майданчику по різні боки сітки.
• Гравці кожної команди рівномірно розподіляються на своїй половині.
• жереб визначається, який з команд дістається м'яч.
• подає гравець команди (знаходиться в дальньому правому куті майданчика) бере м'яч і кидає його на половину команди суперника.
• Всі кидки в грі проводяться над сіткою.
• Завдання гравців команди суперника зловити м'яч і не дати йому впасти на землю. Гравець, який спіймав м'яч, кидає його на половину іншої команди або робить пас своєму партнеру по команді.
• Дозволяється робити не більше трьох пасів за один розіграш м'яча (Як уже говорилося вище, правила гри можна змінювати, попередньо домовившись про це перед початком гри. Можна, наприклад, скасувати паси взагалі, скоротити їх кількість до одного або збільшити до п'яти і т. д.).
• Гравець, який володіє м'ячем, може робити по майданчику не більше трьох кроків.
• Гравець з м'ячем не має права підкидати м'яч і сам же його ловити. Обов'язковою є пас партнеру або подача на половину суперника.
• Після кожної виграної подачі (заробленого командою очки) гравці цієї команди міняються місцями, переміщаючись по майданчику за годинниковою стрілкою. У тому числі змінюється і гравець, що подає команди.
• Кожна партія в пионербол проходить до певної кількості набраних однією з команд очок. Зазвичай це 10, 15 або 25 очок. Причому перевага команди переможця над суперником повинен бути не менше двох очок. Якщо різниця в рахунку менше, то партія триває до тих пір, поки одна з команд не доб'ється різниці в два очка.
• Матч в пионербол ведеться до однієї, двох або трьох перемог однієї з команд в партіях.
• Нічийних результатів в пионербол немає.
• Після кожної виграної партії команди міняються сторонами, право першої подачі переходить до протилежній команді.
Правила нарахування очок:
• Команді нараховуються очки, якщо м'яч торкнувся майданчика на половині суперника. Причому, неважливо не змогли суперники зловити м'яч після подачі або упустили його при Перепасовка.
• Якщо м'яч після подачі суперника потрапив за межі майданчика, не торкнувшись гравців приймаючої команди. В іншому випадку очко заробляє суперник.
• Якщо після подачі суперника м'яч пролетів під сіткою або потрапив в сітку і залишився на половині суперника. У разі якщо м'яч торкнувся сітки, але перелетів на бік приймаючої команди, за попередньою домовленістю між командами можуть бути такі варіанти: повтор подачі, перехід подачі або нарахування виграшного очка команді, що приймала.
• Якщо команда зробила більше дозволеного правилами кількості пасів, то очко нараховується команді суперників.
• Якщо гравець, який володіє м'ячем, зробив більше трьох кроків по майданчику, очко також нараховується суперникам.
• Крім цього очки нараховуються команді суперників, якщо: гравець ловить кинутий ним же м'яч (робить «свічку»), торкається м'яча ногами, торкається сітки.
Правила переходу подачі:
Це правило до недавнього часу існувало в волейболі. Зараз воно скасовано. Сенс правила полягає в тому, що команда, яка подавала в разі будь-якої допущеної помилки втрачає тільки право подачі. Окуляри супернику не нараховуються. Тобто окуляри можуть бути нараховані тільки команді, що подавала. Потрібно мати на увазі, що це правило значно збільшує тривалість кожної парії.

13.04
Тема.Прийом м'яча знизу після подачі.
Відео: прийом.

Техніка гри у захисті включає в себе стартові стійки, ходьбу, біг, стрибок. Вона аналогічна переміщенням у нападі.

Прийом м’яча – це технічний прийом гри, який використовується з метою прийняти його та довести до пасуючого. Виділяють прийом подачі, прийом в захисті і прийом-передача.

В сучасному волейболі використовуються такі способи прийому м’яча: двома руками знизу, двома руками зверху, однією рукою знизу у падінні. Прийом подачі в сучасному волейболі багато в чому визначає ефективність нападаючих дій команди. Показником якості прийому першого м’яча служить точність першої передачі.

Передачу двома руками знизу найчастіше використовують для приймання силових і планеруючих подач. Вихідне положення — основна або низька стойка. Прямі руки витягують вперед, лікті максимально зближують. Одна рука стиснута в кулак, друга — охоплює його так, щоб його великі пальці були паралельними. Тулуб тримається вертикально, руки працюють лише в плечових суглобах, м'яч приймається на передпліччя.

Для правильного виконання передачі слід своєчасно переміститися якомога ближче до траєкторії польоту м'яча, бажано перпендикулярно до неї. Якщо цього не вдається зробити, в окремих випадках м'яч можна приймати знизу однією рукою.

09.04.
Тестування: тести.
Тема.  Правила безпеки на ігровому майданчику.
Волейбольний майданчик - ігрове поле прямокутної форми, обмежене по контуру розміткою. Розмір майданчика, відповідно до Міжнародної федерації волейболу (FIVB), становить - в довжину 18 метрів, завширшки 9 метрів. По центру ігрового поля натягується волейбольна сітка, закріплена на волейбольних стійках, розділяючи ігрову зону на 2 половини розміром 9х9 метрів.

Майданчик для гри в волейбол повинен бути оточенний вільною зоною і простором, з боків не менше 3 метрів, спереду і ззаду не менше 5 метрів і заввишки не менше 7 метрів, що дозволяє гравцям комфортно почувати себе під час матчу і виконувати різні прийоми.

Офіційні волейбольні матчі проводяться тільки в закритих приміщеннях, аматорські дозволені і на вуличних майданчиках. Для використання вуличних волейбольних майданчиків в холодну пору року - можливе встановлення спеціальних каркасно-тентових або повітронаповнюваних конструкцій.

Для проведення міжнародних змагань використовують професійне обладнання - волейбольні стійки з пристосуванням натягу троса і лебідкою, які закріплюються в основу за допомогою закладних, після чого натягують сітку.

Для аматорських ігор і тренувань використовують прості стійки забетоновані зі спеціальними закладними і на розтяжках, застосовуються вони закритих ігрових залах та на вуличних волейбольних майданчиках. До аматорських і напівпрофесійних відносяться також і універсальні стійки, які за рахунок своєї конструкції дозволяють встановлювати різні сітки під різні види спорту: волейбол, бадмінтон і теніс. Такі майданчики вважаються універсальними і вимагають дотримання цілого ряду правил. Детальна інформація про універсальних спортивних майданчиках тут.

Офіційні змагання з волейболу дозволяються тільки на спеціальних дерев'яних або синтетичних покриттях. Обумовлено це наявністю системи пом'якшення або лаг, що значно зменшує навантаження на опорно-руховий апарат гравців. Виходячи з цих вимог дозволяється застосовувати: спортивний паркет - для міжнародних змагань; для вуличних, аматорських ігор і в спортивних тренувальних залах допускається застосування штучної трави і поліуретанового покриття. Для оптимального вибору матеріалу для покриття - ознайомтеся з усіма видами, які пропонує наша компанія. У разі виникнення питань, щодо будівництва волейбольного майданчика в закритих приміщеннях або відкритих вуличних ігрових зонах - звертайтеся до менеджерів компанії.

ВОЛЕЙБОЛ

Передача

Учень повинен:

• після підкидання м'яча над собою відбивати м'яч у бік партнера кінчиками пальців, що утворюють «сердечко»;

• при прийомі стежити за польотом м'яча, приймати його над головою зустрічним рухом рук на кінчики пальців, а м'яч, що швидко рухається,  двома руками знизу на передпліччя;

• не відбивати м'яч долонями;

• під час передач через сітку не торкатися її руками, не штовхати один одного на сітку.

Подача, нападаючий удар

Учень повинен:

• переконатися, що партнер готовий до прийому м'яча;

• порівнювати силу удару в залежності від відстані до партнера;

• не приймати м'яч, що швидко летить  двома руками зверху.

Під час гри учень повинен:

• знати найпростіші правила гри і дотримуватися їх;

• стежити за переміщенням гравців на своїй половині майданчика;

• проводити заміни гравців на майданчику, коли гра зупинена і вчитель дав дозвіл;

• виконувати подачу і припиняти ігрові дії по свистку вчителя;

• передавати м'яч іншій команді передачею під сіткою.

При подачі не можна наступати на лінію, а при прийомі м'яча – затримувати його в руках, виконувати передачу захопленням.

Під час гри не можна:

• дражнити суперника;

• заходити на його бік;

• торкатися сітки руками і повиснути на ній.

08.04.
Тема. Прийом м'яча знизу.
Відео: прийом.

Аналіз техніки прийому-передачі м’яча двома руками знизу

 Прийом м’яча – це технічний прийом гри, який використовується з метою прийняти м’яч і довести до пасуючого. Виокремлюють прийом подачі, прийом у захисті та прийом-передачу. У сучасному волейболі використовують такі способи прийому м’яча: двома руками знизу, двома руками зверху, однією рукою знизу в падінні. Прийом подачі в сучасному волейболі багато в чому визначає ефективність нападаючих дій команди. Показником якості прийому першого м’яча слугує точність першої передачі. Передачу двома руками знизу найчастіше використовують для гри в захисті, приймання силових і плануючих подач. Для виконання нижньої передачі гравець повинен вийти під м’яч, прийнявши положення основної або низької стійки. М’яч під час передачі має бути перед гравцем. Під час передачі обидві руки (витягнуті та напружені) виносяться вперед, кисті при цьому складені в замок (одна кисть затиснута в кулак і вкладена в іншу), лікті максимально зближені. Тулуб трохи нахилений уперед, спина округлена. Ноги зігнуті в колінах і розташовані трохи одна попереду іншої (рис. 5).

 Рисунок 5

Ці положення ніг, тулуба та рук повинні бути вільними, щоб не ускладнювати гравцю свої дії. Коли м’яч наближається, перший зустрічний рух починають ноги, вони енергійно розгинаються в колінах, тіло піднімається догори та дещо вперед. Руки приєднуються до роботи дещо пізніше. Випрямлені руки в ліктях виставляють і посилають назустріч м’ячу – завдяки роботі ніг. Зустріч з м’ячем відбувається внутрішнім боком передпліччя обох рук одночасно. Руки лише підставляються, а не відбивають м’яч, спрямовуючи його вгору-вперед. Після дотику з м’ячем руки продовжують супроводжувати його в напрямі виконання передачі. Якщо м’яч летить не на гравця, а вбік, то останній виконує випад у бік польоту м’яча (вправо, вліво), виставляючи при цьому випрямлені руки та передпліччя для виконання передачі. Робота ніг, тулуба та рук так само повинна бути узгодженою і послідовною.

Методика навчання техніки прийому-передачі м’яча двома руками знизу

У процесі навчання основна увага звертається на швидкість переміщення в різних напрямках (обличчям, спиною, боком) з різних в. п. (сидячи, лежачи) на невеликій відстані (3–5 м) за зоровим сигналом.

 Підвідні вправи

1. Імітація положення прийому-передачі знизу.

2. Дриблінг м’яча в підлогу прямими руками на рівні пояса.

3. Підкинути та зловити м’яч двома руками.

4. З одного відскоку піймати м’яч в положенні прийому-передачі знизу.

 5. Без відскоку піймати м’яч, переміщаючись вперед, вбік, повертаючись вправо, вліво.

6. Без відскоку піймати м’яч у присіді.

7. Послідовно підкидати м’яч вгору та виконувати прийом-передачу знизу.

8. Кинути м’яч вперед, перемістившись вперед, виконати прийом-передачу знизу над собою.

9. Послідовно пасувати, повертаючись вліво-вправо, переміщаючись вперед.

10. Передача в стіну з одним відскоком, без відскоку.

 11. У парах один гравець накидає м’яч партнеру, той нижньою передачею повертає йому м’яч. Спочатку кидки виконуються точно за певною траєкторією, потім траєкторія та напрям змінюються.

Вправи для вивчення техніки прийому м’яча двома руками знизу

1. Гравці шикуються в одну шеренгу, імітують прийом м’яча двома руками знизу.

2. Гравці розміщуються парами на відстані 3–4 м один від одного. Один з них кидає м’яч, другий приймає двома руками знизу та повертає партнерові. Змінюючи висоту та напрям польоту м’яча, створюють складні умови.

3. Те саме, один гравець виконує удар м’ячем у підлогу, а другий переміщується до м’яча, який відскочив від підлоги, приймає його двома руками знизу.

 4. Гравці виконують передачу знизу двома руками, переміщуються по майданчику.

 5. Гравець двома руками підкидає м’яч на висоту 2–3 м, після чого приймає його двома руками знизу. Умови виконання вправи ускладнюються, змінюючи висоту підкидання та напрям польоту м’яча.

 6. Чергування середніх (3–4 м) і високих (8–9 м) передач після прийому м’яча двома руками знизу. 7. Прийом і передача м’яча двома руками знизу біля сітки. Те саме після виконання удару.

06.04
Тема. Нижня бокова подача.
Відео: Подача.

Нижня бокова подача

Аналіз техніки нижньої бокової подачі

У вихідному положенні гравець розміщується лівим боком відносно сітки. Тулуб нахилений уперед, ліва нога попереду зігнута в колінному суглобі, права нога – позаду. Вага тіла перенесена на праву ногу. М’яч знаходиться на дещо зігнутій лівій руці на рівні

пояса. Під час замаху пряма права рука відводиться в сторону і дещо донизу. Підкинувши м’яч на висоту 20–30 см, гравець виконує замах униз-в сторону-назад. Удар виконується зустрічним рухом правої руки (основою напруженої кисті) знизу-збоку-вперед-вверх

приблизно на рівні пояса. Під час удару гравець переносить вагу  тіла з правої ноги на ліву, виконує супроводжувальний рух уперед, при цьому тулуб повертається до сітки (рис. 33).

Рис. 33 Нижня бокова подача

Типові помилки під час вивчення техніки нижньої бокової

подачі

Підготовча фаза:

1. Тулуб не нахилений уперед.

2. Стопа (стопи) розвернуті в сторони.

3. Рука з м’ячем перед підкиданням низько.

4. Підкидання виконується високо.

5. Підкидання виконується низько.

6. Підкидання виконується неточно.

7. Підкидання виконується з обертанням.

8. Плече не відведене.

9. Невірно виконано замах.

Основна фаза:

1. Рука зігнута в ліктьовому суглобі.

2. Кисть розслаблена.

3. Неточний удар по м’ячеві.

Заключна фаза:

1. Тулуб «завалений» уліво.

2. Права нога занадто попереду.

3. Після удару рука «прилипає» до м’яча.

 Методика навчання техніки нижньої бокової подачі

Початковий етап навчання техніки нижньої бокової подачі слід розпочати з ґрунтовної розповіді та показу технічного елемента. Лише після формування у гравців уяви про техніку виконання можна переходити на наступний етап. Характеризуючи вихідне

положення, варто зосередити увагу гравців на утримуванні м’яча та відведенні руки, яка виконуватиме удар під час замаху. Підбираючи вправи для початкового вивчення, необхідно уникати складних за своєю структурою й громіздких за змістом вправ. Вони повинні бути простими, насамперед дає можливість гравцям повністю сконцентруватися на виконанні технічного елемента. Удосконалюючи техніку нижньої бокової подачі, доцільним буде поєднання з прийому м’яча з подачі, а згодом і з нападаючим ударом або грою в захисті.

Орієнтовні вправи для вивчення та вдосконалення техніки нижньої бокової подачі

1. Підкидання м’яча. Гравці розміщуються в шерензі на місці подачі. Виконують підкидання м’яча. Правильно підкинутий м’яч повинен приземлитися всередині біля носка лівої ноги.

2. Нижня бокова подача в партнера. Гравці розміщуються поперек майданчика на відстані 6 м. Один із гравців виконує подачу, інший приймає цей м’яч над собою.

3. Нижня бокова подача в партнера. Гравці розміщуються один навпроти одного на лініях нападу на відстані 6 м. Один з гравців виконує подачу, інший приймає цей м’яч над собою

4. Те саме, що і вправа 6, але гравець, що приймає м’яч, спрямовує його через сітку одразу на партнера.

Техніка гри

5. Нижня бокова подача в партнера. Гравці розміщуються один навпроти одного на лініях нападу на відстані 6 м. Після  виконання подачі гравець переміщується під сіткою на сторону партнера та займає позицію розігрувального. Гравець, що приймає м’яч, намагається довести його розігрувальному.

6. Нижня бокова подача в партнера. Те саме, що і вправа 2, але відстань між гравцями збільшується до 10 м.

7. Те саме, що і вправа 2, але відстань між гравцями збільшується до 14 м.

8. Те саме, що і вправа 2, але відстань між гравцями збільшується до16 м.

9. Нижня бокова подача з місця подачі.

10. Нижня бокова подача по лінії. Гравці розташовуються навпроти 1, 6 та 5 зон і виконують подачі по прямій.

11. Нижня бокова подача по діагоналі. Гравці розташовуються навпроти 1 та 5 зон. Виконавши подачу по діагоналі (гравець 1 зони виконує подачу в 5 зону, гравець 5 зони виконує подачу в 1 зону), гравці прискорюються на відстань до 5 м і виконують імітацію

техніки прийому-передачі м’яча двома руками знизу.

12. Нижня бокова подача по лінії. Гравці розміщуються навпроти 1 та 5 зон. Виконавши подачу по лінії, гравці переміщуються до зони захисту (відповідно 1, 5) і здійснюють прийом нападаючого удару від гравця, що стоїть під сіткою з м’ячем (виконує нападаючий удар із власного підкидання у гравця, що виконує захист зони).

Завдання для теоретичного опрацювання у період з 30.03 по 03.04

6 клас

Тема 1. Різновиди та інноваційні форми волейболу.

 Існує багато різновидів гри: пляжний волейбол (біч-волейбол), який є олімпійським видом з 1996 р., міні-волейбол, гігантський волейбол, піонербол, парковий волейбол (затверджений конгресом FIVB у листопаді 1998 р. в Токіо), воллібол, фаустбол, кертнбол, футбег Нет-гейм та сепактарау (волейбол ногами), аква-волейбол, болотяний волейбол, сидячий волейбол, боссабол, мікс-волейбол.

Пляжний волейбол (англ. beach-volleyball: від beach, пляж -волейбол, інші позначення - біч-волей, BVB), різновид класичного

волейболу. Місце зародження: Санта-Моніка, Каліфорнія, США.

Спортсмени грають босоніж на піща­ному майданчику 16х8 м, обмеженому біч­ними та лицьовими лініями з укладених по периметру еластичних стрічок. Діаметр м' яча: 66-68 см, вага: 260-280 г. У кожній команді - два гравці без замін. Правилами біч-волея, на відміну від класичного волейболу, позиції гравців на майданчику ніяк не визначені.

Міні-волейбол - гра для дітей до 14 ро­ків. Включено до шкільної про­грами багатьох країн. З' явився міні-волейбол в 1961 р. у НДР. Розрізняють два рівні: міні-3 і міні-4. У кожній ко­манді грають три (чотири) гравця плюс двоє запасних. За команду можуть ви­ступати одночасно як хлопчики так і дівчатка, але їх співвідношен­ня в командах має бути однаковим. Гра в партії триває до 15 очок. За рахунку 14:14 грають доти, доки перевага однієї з команд нестановить два очки або доки вона не набере 17 очок. Для перемоги в матчі необхідно виграти дві партії. Гра проходить на майданчику 6х4, 5 (6х6) м, розділеному навпіл сіткою на висоті 2,15 (2,05) м. Вага м'яча: 210-230 г, діаметр: 61-63 см.

У міні-волейболу є гра-антипод -гігантський волейбол. Кількість гравців у команді - до ста чоловік, а сам майданчик за розмірами лише вдвічі перевищує звичайний. Грають легким м'ячем у брезентовій покришці діамет­ром 80 см, кількість ударів не обмежена.

Основна технічна відмінність піонерболу від класичного волейболу полягає в тому, що м' яч не подається, а перекидається на бік суперника не уда­ром, а кидком. Матч складається з трьох партій, кожна з яких триває до 15 очок. Виграє команда, яка перемогла у двох партіях. Піонербол включено до програми середніх шкіл з фізпідготовки. Він є підготов­чим етапом в освоєнні азів не лише волейболу, але й баскетболу.

Парковый волейбол - це в основному гра на відкритому повітрі, але вона також може проводитися в приміщенні для мо­лодших категорій гравців.

Грають дві команди по 4 гравця в кожній на майданчику, розділеному сіткою.

Воллібол (англ. «wallyball», від «wall» -стіна) вигадав у 1979 р. американець Джо Гарсіа. Грають дві команди по два, три або чотири гравці. Допускається використання бічних стін спортза­лу. Гра ведеться до 15, 18 або 21 очка (але різниця в рахунку пови­нна бути не менше 2 очок).

Фаустбол - один із найстаріших видів спорту (від нім. «faust» кулак), в
англомовних країнах отримав назву «фістбол» (англ. «fist» - кулак). Перші правила було прийнято в 1555 р. в Італії. Наприкінці 19 ст. гра поширилась до Німеччини, яка згодом стала центром світового фаустболу.

У фаустбол грають дві команди по п’ять гравців у кожній (плюс троє запасних) на майданчику 50х20 м - як у приміщенні, так і на відкритому повітрі. Гра складається з двох таймів по 15 хв.

Якщо гра закінчилась нічиєю, то призначаються дві додаткові 5-хвилинки, якщо виникає необхідність - ще дві і т. д. - до перемо­ги однієї з команд з перевагою щонайменше у два очки. Вага м' яча 320-380 г. Замість сітки використовується мотузка, натягнута на висоті двох метрів. Подача виконується з лінії за 3 м від мотузки. Приймати м' яч можна і з льоту, і після відскакування від землі (правила дозволяють лише одне відскакування), пасувати його партнеру та переводити на сторону супротивника потрібно ударом кулака або передпліччям. При цьому діє волейбольне «правило трьох торкань», не дозволяється бити по м'ячу двома кулаками одночасно, а при переведенні на сторону супротивника м' яч не повинен чіпляти мотузку чи пролітати під нею. По м' ячу можна бити будь-якою стороною кулака. Приймати подачу можна будь-якою частиною руки до ліктя.

Кертнбол відрізняється від звичайного волейболу лише тим, що замість сітки натягується достатньо щільна тканина, так що супротивники майже не бачать один одного і не можуть заздалегідь знати, в який бік полетить м' яч і з якою швидкіс­тю.

Кертнбол культивується як окремий вид спорту та входить до програми підготовки команд із класичного волейболу.
Футбег Нет-гейм або Volley Sock (сокс).

Футбег - це активний вид спорту, що має декілька відгалужень, як наприклад

футбег нет-гейм, футбег фристайл, а також Volley Sock (сокс) та комбінує елементи тенісу, бадмінтону та волейболу. Нет-гейм грають по одному або парами. Гравці перекидають м'яч через 5-футову (150 см) сітку, причому         торкатися до м'яча можна лише в повітрі ногою нижче коліна. Корт має ширину 6 м 24 см та загальну довжину 13 м 72 см, розділений сіткою на два рівних майданчики завдовжки - 6 м 86 см кожний. Корт також розділено по ширині центральною лінією, яка створює чотири рівних 

гральних майданчики. Підрахунок очок лише при подачі. Як і в тенісі, подавати потрібно лише по діагона­лі. Гра триває до 11 або 15 очок, при цьому різниця повинна стано­вити щонайменше 2 очки. При одиночній грі гравець має право зробити поспіль 2 торкання футбега, причому лише на своїй сторо­ні майданчика. У парній грі дозволено 3 торкання на команду, при­чому торкання гравців повинні чергуватися.

Сепактакрау - гра, більше схожа на східне єдиноборс­тво, стрімко набуває популярності у Старому та Новому Світі. На­зва гри Sepak Takraw тісно пов'язана з місцем її виникнення - Пів­денно-Східною Азією. Слово sepak означає в Малайзії, Сингапурі та Індоне­зії удар ногою, словом takraw у Таїланді називають плетений шкіряний м' яч. Ігри проходять на майданчику для гри у бадмінтон. У грі беруть участь дві команди по три гравці. Під час розігру­вання кожна команда має можливість робити три торкання. Торкатися м' яча дозволяється будь-якою частиною тіла, окрім рук. У грі перемагає команда, яка отримує перемогу у двох партіях. При рахунку 1:1 призначається третя партія -тайбрек. У перших двох рахунок триває до 21 очка, з перевагою у 2 очки. Третя партія триває до 15 очок.

Волейбол на воді або аква-волейбол -новий різновид волейболу. Гравці ко­манд знаходяться у воді. Розмір майдан­чика 11 х5,2 м.

Болотяний волейбол - різновид во­лейболу, в який грають по коліно у багнюці.

У Нідерландах сидячий волейбол відомий з 1956 року.З 1976 p. Його включено до програми Параолімпійських ігор для людей із об­меженими руховими здібностями (наразі поділяється на два види: стоячий та си­дячий). Головна відмінність між тради­ційним волейболом та параолімпійською версією гри - менший розмір майданчи­ка (10х6) та більш низьке розташування сітки. Головна вимога сидячого волей­болу - гравцю, який володіє м' ячем, не відривати «м' яке» місце від майданчика хоч на міліметр.

Існує градація спортсменів: до першої групи входять люди з ам­путованими кінцівками. До другої - хто має більш легкі недоліки, наприклад, «поопераційні» коліна або наслідки незначного пошко­дження хребта. Кількість гравців на майданчику неодмінно пови­нна відповідати 12 очкам. Гравець з ампутованою кінцівкою -3 очки, з легким фізичним недоліком - 2, здоровий - 1. Комбінації можуть бути будь-якими.

Боссабол (bossaball) - вид спорту який включає в себе елементи волейболу, футболу та бразильського капоейро і проходить на ба­туті. Популярний на пляжах Андалусії (рис. 15/ Концепцїю гри було розробле­но в період між 2002 та 2004 роками. Боссабол було придумано після того, як під час гри з' явилася музика у ритмі босса-нови.

У боссабол грають дві команди від трьох до п' яти гравців. Вони грають через сітку, як у волейболі, але можуть підстрибувати у висоту на батуті. Згідно з правилами, м' яча можна торкатися будь-якою частиною тіла, навіть по двічі руками чи головою. На батуті знаходиться лише один гравець, інші грають на землі.

Мікс-волейбол — різновид класичного волейболу. Відмінність полягає у змішаному складі команди (3 чоловіки та 3 жінки). Пра­вила гри як у класичному волейболі.

Тема 2. Здоровий спосіб життя
      Здоровий спосіб життя — це діяльність, спрямована на формування, збереження та зміцнення здоров’я людей.
     Здоровий спосіб життя передбачає знання і дотримання режиму навчання та відпочинку, правил харчування й особистої гігієни, обов’язкове виконання фізичних вправ, що забезпечують оптимальний руховий режим, а також усвідомлення шкідливості вживання наркотиків, алкоголю, тютюну. Велике значення має правильний вибір індивідуальних оздоровчих систем або їх поєднання та практичне використання з метою зміцнення здоров’я (самомасаж, загартовування, дихальні вправи, аутогенне тренування тощо).
     Дотримання здорового способу життя впливає на формування, збереження та зміцнення здоров’я, сприяє інтелектуальному і духовному розвитку особистості, успішному навчанню.
     Здоровий спосіб життя людини, позитивно впливаючи на стан її здоров’я, духовність, моральні орієнтири, формування певних рис характеру (волі, оптимізму, цілеспрямованості тощо) та інші якості, полегшує переборювання психоемоційних навантажень, стресових ситуацій, що свідчить, насамперед, про високий рівень психічного здоров’я людини.
     Підтриманню такого рівня сприяє, наприклад, релаксація, аутогенне тренування, метод словесно-образного емоційно-вольового управління станом людини. Здоровий спосіб життя також сприяє самореалізації особистості. Отже, здоровий спосіб життя сприяє зміцненню соціального здоров’я особистості та суспільства загалом. Він включає в себе цінності високого порядку, оскільки спрямований на гуманізацію й активізацію людської діяльності, вдосконалення індивідуальних якостей особистості.
     Учений І. П. Павлов стверджував: «Здоров’я — безцінний дар природи, але він дається, на жаль, не навіки, його треба берегти. Тому здоров’я людини багато в чому залежить від неї самої, від її способу життя, умов праці, харчування, її звичок».
До основних складових здорового способу життя належать: 1) власне спосіб життя, що має велике значення для здоров’я людини і складається з чотирьох категорій:
• економічної (рівень життя);
• соціологічної (якість життя);
• соціально-психологічної (стиль життя);
• соціально-економічної (устрій життя);
2) рівень культури особистості — слід пам’ятати, що людина — суб’єкт і одночасно — головний результат своєї діяльності. Культура з цього погляду — самосвідоме ставлення до самого себе. Однак люди дуже часто нехтують своїм здоров’ям, ведуть неправильний спосіб життя, не дотримуються режиму, переїдають, зловживають шкідливими звичками. Тому для здоров’я потрібні знання, які стали б її переконаннями, увійшли б у повсякденну звичку людини;
3) здоров’я в ієрархії потреб — здоров’я має займати перше місце в ієрархії потреб людини;
4) мотивування — на жаль, цінність здоров’я більшість людей усвідомлює лише тоді, коли воно значною мірою втрачене. Тільки тоді виникає прагнення подолати захворювання, стати здоровим;
5) зворотні зв’язки — нерозумне і довге випробування стійкості свого організму нездоровим способом життя (алкоголь, нікотин, недостатня рухова активність, неправильне харчування тощо). Тільки через певний час спрацьовують зворотні зв’язки людини, коли вона кидає шкідливі звички, проте часто це буває запізно; 6) настанова на довге здорове життя — у повсякденному житті треба вміло мобілізувати резерви свого організму на подолання життєвих негараздів, зменшення ризику захворювань, що сприяє довголіттю;
7) навчання здоровому способу життя — джерелом навичок із цього питання є, передусім, приклад дорослих. Допомагають також санітарно-гігієнічна освіта в школі та через засоби масової інформації;
8) психічний стан — сучасна людина стикається з багатьма факторами ризику, що негативно впливають на стан її нервової та серцевосудинної систем, знижують опірність організму. При цьому виникає стресова ситуація організму. Так, наприклад, психічна травма, отримана внаслідок конфлікту, виводить людину з нормального психічного стану, що може призвести до суттєвих змін у виконанні професійних функцій і загального функціонального стану. У перекладі «стрес» означає напруження, тобто відповідь організму на поставлену перед ним проблему.
     Повне звільнення від стресу означає смерть, тому слабкий стрес є нормальним явищем у житті, він потрібен для реалізації людської повноцінності. Однак якщо він інтенсивний і довготривалий, то може стати основою розвитку захворювань або зумовити смерть.
     Стійкість організму до різноманітних станів дуже індивідуальна. По-перше, індивідуальна чутливість до екстремальних ситуацій зумовлена типом вищої нервової діяльності. По-друге, вміння володіти собою, керувати емоціями, психологічним напруженням залежить від морально-етичного виховання людини. Під впливом несприятливих факторів рівень фізичного стану здоров’я знижується, а поліпшення умов сприяє його підвищенню.

Тема 3. Правила гри у ВОЛЕЙБОЛ

     Суттєвість гри у волейбол полягає в боротьбі двох команд, які знаходяться на майданчиках по обидві сторони волейбольної сітки і прагнуть ударом рук по м'ячу переправити його на сторону суперника так, щоб той не зміг повернути м'яч зворотно, не порушуючи правил. Одна з команд обов'язково домагається перемоги (нічиїх у волейболі не буває).

    Матч триває до того, як одна з команд виграє три партії. У п'ятій партії (тай-брейк) рахунок ведеться до 15 очок. У кожній партії тренер кожної з команд може попросити два тайм-аути по 30 секунд. Додатково у перших 4 партіях призначаються технічні тайм-аути після досягнення однієї з команд 8 і 16 очок (по 60 секунд). У кожній партії тренер має право провести не більше 6 замін польових гравців (окрім ліберо).

     Під час гри у кожної з команд на майданчику знаходиться по шість осіб - троє розташовуються на передній лінії майданчика у сітки, троє - на задній лінії (у 2-3 м від лицевої лінії), але таким чином, щоб контролювати весь майданчик. Гравці передньої лінії беруть участь у прийомі і передачах м'яча, нападають, блокують, підстраховують друг друга. Гравці задньої лінії також приймають, подають передають м'яч, грають в захисті і страховці.

    

      Гра починається так: одна команда подає, друга приймає і передає м'яч, організує атаку. Кожна команда, приймаючи м'яч після подачі, має право не більше трьох разів доторкнутися до м'яча, без затримки його, без кидків і подвійних ударів. Правилами гри вимагається якісне і чітке виконання прийомів гри в дефіцит часу і в умовах ситуацій, які безперервно міняються якраз є тієї специфічної складністю, з якою стикаються гравці.

      До початку гри волейболісти розташовуються на майданчику додержуючи правило розстановки - не заходить за гравців зон розташованих поруч.

     Гра починається за свистком судді. На подачу м'яча відводиться 5 с. Після того як гравець зробив подачу, правило розстановки втрачає силу: гравці можуть розташуватися на майданчику в залежності від ситуації. Якщо одна з команд припускає помилку або падіння м'яча в межах свої половини майданчика, то вона програє очко. Гра в кожній партії проводиться до 25 очок, набраних однією з команд з перевагою не менш двох очок. При рахунку 24 : 24 одна з команд для перемоги повинна набрати на два очка більше, тобто 26 : 24, 27 : 25, 28 : 26 і т. д. В тому випадку, коли одна з команд відіграє право на подачу, то її гравці вчиняють перехід з однієї зон в іншу (по ходу годинної стрілки).

     Кожний гравець, що виконує подачу, подає м'яч до тих пір, поки його команда не втратить право на подачу.

Подача вважається неправильною і суддя дасть свисток на зупинку гри, якщо:

- м'яч торкається сітки або не долітає до неї;

- м'яч пролітає під сіткою;

- м'яч пролітає над сіткою за обмежувальними лініями;

- м'яч торкається гравця команди, яка подає або будь-якого предмету до того, як його приймуть гравці команди-суперника;

- м'яч опускається за межами майданчика.

Крім того, подача вважається неправильною, якщо:

- подача зроблена кидком або поштовхом;

- подача зроблена з лінії;

- подача зроблена двома руками;

- подача зроблена не в чергу;

- в момент удару м'яч відраховується іншою рукою;

- на подачу витрачається більше 5 с.

При передачах зараховується помилка якщо:

- гравець в якийсь момент затримує м'яч на пальцях, долонях, передпліччях;

- гравець притискає м'яч до сітки;

- відбувається захоплення, кидок, поштовх або прокат м'яча.

Вважається, що гравець, який доторкнувся м'яча два рази підряд, припустив подвійний удар (виключення блокування).

Команда втрачає подачу, а її суперник виграє очко, якщо:

- м'яч падає на майданчику;

- команда вчиняє більше трьох доторків м'яча підряд (не враховуючи блокування);

- м'яч торкається тіла гравця нижче поясу;

- команда порушує розстановку в момент подачі;

- гравець торкається сітки;

- ступні (ступня) гравця повністю знаходяться (знаходиться) на стороні суперника;

- гравець завдає нападаючий удар на стороні суперника;

- гравець задньої лінії, який знаходиться на площі нападу, перебиває м'яч на сторону суперника вище верхнього краю сітки;

- гравець для удару по м'ячу користується підтримкою гравця своєї команди;

- гравець торкається м'яча або гравця-суперника, коли м'яч знаходиться в грі на протилежній стороні.

     Команди міняються майданчиками після закінчення кожної партії. Зміна сторін в середині вирішальної партії (3-й або 5-й) робиться, коли одна з команд досягає рахунку "8". Гравці обох команд після зміни сторін зобов'язані зайняти ті ж місця, які вони займали до цього. Подачу виконує той же гравець, що подавав до зміни майданчиків.

Для гри у волейбол використовуються стандартні сітка та м'яч. Сітка встановлюється на такій висоті: для жінок – 2,24 см, для чоловіків -2,43 см.

Завдання 16.03-20.03

6 клас

Місце українського волейболу на сучасному етапі розвитку європейського спорту.

У СРСР перші правила гри затверджені в 1926. У 1932 створена Всесоюзна секція волейболу (нині Федерація волейболу СРСР). Перша офіційна першість СРСР проведена в 1933 серед збірних команд міст. З 1938 першість країни розігрується щорічно для клубних команд. Найбільших успіхів у цих змаганнях домагалися жіночі московські команди "Спартак", "Локомотив", "Динамо", ЦСКА і чоловічі команди "Спартак" (Москва і Ленінград), "Динамо" (Москва), ЦСКА, "Калев" (Таллін), "Буревісник" (Алма-Ата).

У 1948 Федерація волейболу СРСР вступила у ФІВБ. Радянські волейболісти - багаторазові переможці найбільших міжнародних змагань. Жіноча команда СРСР вигравала першість Європи в 1949, 1950, 1951, 1958, 1963, 1967 і першість світу в 1952, 1956, 1960, 1970; радянські волейболістки - переможці Олімпійських ігор у 1968. Чоловіча збірна СРСР - чемпіон Європи в 1950, 1951, 1967 і світу в 1949, 1952, 1960, 1962, переможець Олімпійських ігор у 1964 і 1968. Радянські волейболісти неодноразово вигравали змагання на Кубок Європи для клубних команд - чемпіонів країн. Серед кращих радянських волейболістів - заслужені майстри спорту В. А. Осколкова, Л. С. Булдакова, И. В. Рискаль, А. І. Чинілін, К. К. Ревіння, Г. Г. Мондзолевский.У 1970 у СРСР волейболом регулярно займалися 6 млн. чіл., нараховувалося близько 1 тис. майстрів спорту, 64 заслужених майстра спорту, 26 заслужених тренерів СРСР по волейболі.

У 2005 році українському волейболу виповнилося 80. Його історія тісно пов’язана з радянським спортом. На території колишнього СРСР «летючий» м’яч розпочав свою ходу 1920-1921 років.

До України ж ця гра завітала 1925 року. У тодішньому Харкові мешкав професор В.Блях. Це був спортивний чоловік: якось у Москві він випадково потрапив на цю гру й не на жарт зацікавився таким дійством. Щось подібне вирішив організувати в Харкові. Професора підтримали його колеги, учні. За кілька днів у місті було зведено перші волейбольні майданчики. Почалися масові змагання, які, власне, і поклали початок розвитку волейболу в Україні.

У лютому 1926 року при Губернській раді фізкультури створюють організаційну групу з розповсюдження та розвитку цього виду спорту. Всеукраїнський спортивно-технічний комітет затвердив єдині правила. На той час у Харкові вже налічувалося близько ста команд. Створюються перші колективи в Дніпропетровську, Одесі, Києві.

1927 року в Харкові розіграно першість України. У змаганнях взяли участь колективи з 11 міст. Перемогу святкували дніпропетровці. Цей турнір, висловлюючись сучасною термінологією, став доброю перевіркою сил перед стартом Всесоюзної спартакіади, яка відбулася в серпні 1928-го.

У фінальному матчі українці з рахунком 2:0 переграли господарів майданчика – москвичів. Таким чином, наші гравці стали першими тріумфаторами у всесоюзних змаганнях. Жіночий колектив посів друге місце.

У квітні 1933 року в Дніпропетровську стартувало так зване волейбольне свято – згодом воно трансформувалося на чемпіонат СРСР.

Зокрема прекрасний український жіночий колектив у Харкові створив Георгій Шелекетін. У складі слобожанської чоловічої дружини відмінно діяв Олексій Єсипенко. У збірній Дніпропетровська своєю неординарною грою вирізнявся популярний на той час волейболіст Семен Великий.

Київ також славився своїми майстрами «летючого» м’яча. Це Михайло Берлянд, Лев Вайнтрауб, Яків Маргуліс. Поруч з ними свій тренерський фах удосконалював Леонід Небилицький, котрий пізніше успішно працював з юнацькими збірними України. На Всесоюзних спартакіадах школярів наша юнь завжди виборювала призові місця. Непогано виступали й вихованки Давида Заславського. Українські дівчата – багаторазові чемпіонки СРСР. Наших волейболістів наставники запрошували з превеликим задоволенням, бо добре знали: українці – відмінні спортсмени. Нерідко саме вони визначали перемогу збірної на будь-якому престижному міжнародному турнірі.

Приміром, на Олімпійських іграх 1964 року харків’яни Юрій Венгеровський, Юрій Поярков, одесит Едуард Сибіряков у складі радянської команди здобули золоті медалі. На той час, до речі, Поярков був уже дворазовим чемпіоном світу, а Венгеровський і Сибіряков мали по одному такому титулу.

Через чотири роки в спекотному Мехіко семеро українських волейболістів зійшли на найвищу сходинку п’єдесталу. Це – харків’яни Василіус Матушевас, Юрій Поярков, луганець Володимир Бєляєв, одесити Євген Лапинський, Віктор Михальчук, кияни Володимир Іванов, Борис Терещук. До них можна сміливо приєднати й Едуарда Сибірякова – вихованця вітчизняного волейболу, котрий у ті роки захищав кольори одного з московських клубів. Усього ж Україна має 14 олімпійських чемпіонів, 11 чемпіонів світу, 27 переможців європейських форумів.
Волейбол - олімпійський вид спорту з 1964 року.

Висота сітки для школярів: хлопчиків і дівчаток 11-12 років - 220 і 200 см у висоту відповідно, в 13-14 років - 230 і 210 см, 15-16 років - 240 і 220 см.

Розстановка гравців у волейболі

1. Сполучний.  Він на третій позиції, прямо під сіткою, і пасує на 2 і 4 точки. Сполучною, як правило, вибирають найбільш високого і професійну людину, він робить передачу м'яча і вирішує, кому блокувати.

1. центральні блокуючі  - вони блокують атаки суперника, знаходяться в третій зоні.

1. діагональні, Розташовуються на 1 і 4 точках. Вони здійснюють подачі, комбінації і атакують, ставлять блок. Завдяки їх роботі команда заробляє очки.

1. догравальника, У них активна роль, стоять по обидві сторони від сітки, займають 2 і 4 точки.

1. Ліберо. Займає другий ряд в 6 зоні. Це домінуючий захисник, його робота полягає в прийомі м'яча і силових ударах.

• 
  

Розташування грають наступне:

1. Види порушень в волейболі по пунктам:
2. 
   
   • заступ за лінію під час подачі;
   • неспортивну поведінку;
   • подача не виконано протягом 8 сек., які виділені на це;
   • торкання м'яча поспіль два рази;
   • дотик верху сітки;
   • здійснений кидок м'яча;
   • скоєно більше трьох торкань м'яча під час розіграшу;
   • постановка гравців на ігровому полі виконана неправильно;
   • заступ на сторону суперника.